34. Юліан. "Шерше ля фам"

Коли за Поліною зачиняються двері, в кабінеті надовго осідає тиша. Така густа, що чути, як старий годинник на стіні відбиває секунди — з металевим дзвоном, ніби молоточок б’є просто в ребра. Я сиджу ще кілька хвилин, вдивляючись у порожнє місце навпроти. На столі лишилася чашка з недопитою кавою, слід від її губ — чіткий, рожево-червоний, як нагадування про те, що за безпомічною втомою в її очах все ще є жива, справжня людина.

Я розумію, що вже підписався під тим, що доведеться влізти у справу по самі вуха. Та водночас у мені прокидається звичне відчуття азарту — те саме, що колись допомагало вистежувати найхитріших шахраїв і не дати себе обвести навколо пальця. Поліна викликає в мені не лише співчуття. Вона небезпечна, сама того не усвідомлюючи. Бо якщо її страх справжній — а я не маю підстав сумніватися, — то поруч із нею вже давно ходить хтось, кому вигідно тримати її у цьому страхові.

Я підсуваю до себе блокнот, роблю кілька нотаток: “Малик П. — отруєння, зникнення чоловіка. Чия кров у будинку? Артем — колишній. Макс — другий кандидат, можливо, ревнощі. Майя — подруга, але занадто активно турбується, здається підозрілою”. На полях додаю знак питання і стрілку до короткої фрази: “зв’язки між ними?”

Потім встаю, обіймаю поглядом кабінет — стоси справ на столі, фото з колегами, стару лампу з мідним абажуром. Кожна дрібниця тут нагадує про роки роботи, про звички, що давно стали другою шкірою. Але сьогодні щось інакше: у повітрі стоїть передчуття, наче хтось тихо підклав у моє життя ще один сюжет, з якого не вибратися, поки не розплутаєш усе до кінця.

Я перевіряю телефон — нових повідомлень немає. Потім відкриваю ноутбук, підключаюся до бази спостережень, у якій зберігаються записи з вуличних камер. Прокручую останні дні, шукаючи сліди “Галини” — тієї загадкової жінки, що могла бути пов’язана з нападом на Поліну. Поступово відео оживають: перехожі поспішають з парасолями під дощем, миготять автівки, птахи пролітають низько над асфальтом. Усе виглядає звично, буденно, поки не з’являється вона.

Саме цієї миті двері кабінету відчиняються і заходить Лариса — мила, домашня, в рожевому халатику, різнокольорове волосся зібране в “хвостик”. Вона сідає на крісло поруч зі мною і теж уважно дивиться на екран. Я дуже люблю її за те, що ми на одній хвилі — мені не потрібно пояснювати, що я роблю, навіщо передивляюся записи, які роздобув за допомогою Іллі. В принципі, я розумію, чому вона не питає — щоб мати свіжий погляд, який, можливо, помітить щось, що пропустив я, зосередившись на “Галині”...

Сива перука, довге пальто, темна сумка через плече — рухи надто впевнені, як для жінки, що вдає пенсіонерку. Вона йде швидко, не оглядаючись, але кілька разів торкається до коміра, ніби перевіряє, чи не помітно маскування. Ми простежуємо її маршрут, камера за камерою, вулицю за вулицею, поки вона не заходить у невеличку кав’ярню біля парку.

Там відео обривається, і наступний кадр показує вже іншу людину — або, радше, ту саму, але зовсім іншу. Сива жінка зникає, натомість з дверей виходить блондинка в тому ж чорному пальті, але  без перуки, з чистим обличчям, на якому блищить волога після знятого гриму. Я збільшую кадр:  досить молоде обличчя, тонкі риси, очі, що відбивають нервову рішучість. Вона не поспішає, але й не роззирається — просто впевнено рушає далі, тримаючи сумку в руках так, ніби там схована зброя.

Потім — автобусна зупинка, потік людей, розмиті рухи, двері, що зачиняються. І все. Далі — порожнеча. Сліди губляться.

Відкидаюся на спинку стільця, повільно видихаю. На екрані зупинений кадр: обличчя тієї блондинки — спокійне, але з поглядом, у якому живе тривога. Це не проста перехожа.  Це людина, яка має чудову підготовку і періодично перевіряє, чи ніхто за нею не йде…

Я відчуваю, як у грудях піднімається знайоме відчуття, щось між передчуттям небезпеки й азартом. Ця справа перестає бути черговою роботою. Вона починає зачіпати мене особисто. І не через контракт чи гроші, а через саму Поліну. Її розгубленість, її тремтіння, її дивна сила, що проривається крізь страх.

Я  закриваю ноутбук, знімаю окуляри, потираю перенісся. У вікні вечоріє, небо важчає від темних хмар, і перші краплі дощу стукають по склу.

 — Знаєш, що я подумала? — тихо каже Лариса. Вона виглядає зосередженою, пальці легенько тарабанять по спинці крісла. 

 — Що, люба? — запитую я, очікуючи, що вона скаже про якусь деталь, яку я міг пропустити. 

 — Мені здається, що я вже бачила цю жінку, — говорить Лариса і її очі засвічуються добре знайомим мені ентузіазмом. — Тільки тоді в неї було темне волосся. І браслет у неї на руці… Він дуже знайомий. Здається, там літера “Д”. Дарина? Діна?  Ні, Діана! 

Я знав тут у Києві лише одну жінку на ім’я Діана. Але наша “Галина” не дуже схожа на ту вишукану “психологиню”...

 — Ти маєш на увазі фігурантку справи Академії Ідеальних Дружин? — уточняю я. 

 — Так, любий, я пишаюся твоєю здогадливістю! — Лариса усміхається. — Це точно вона, хоча, здається, зробила легку пластику, і волосся перефарбувала. Але в мене гарна пам’ять на обличчя. Добре, я піду, бо Вікуся от-от прокинеться. Шерше ля фам, Юліане! Шукай нашу давню знайому, хоча я гадки не маю, яким боком вона до цієї справи… Поліна ж наче в АІДі не вчилася…