33. Юліан. "Геніальний план"

Вона сидить навпроти мене, пряма, ніби струна, і така ж напружена Повітря навколо неї дзвенить від того стримуваного, ретельно прихованого, що зачаїлося в її очах. Вона намагається видаватися спокійною і відстороненою, вона випромінює ідеально дозовану, вивірену впевненість і ледь вловиму, майже аристократичну грацію, та я бачу її наскрізь.

Вона боїться. Смертельно боїться усього світу, мене, а найбільше — себе. Я можу прочитати це в кожному її погляді, в глибині її розширених в панічному страхові зіниць, в нервових пальцях, що лише силою волі не стискають край її елегантної спідниці. Цей майже тваринний страх криється в усьому її тілі, в кожному напруженому м’язі, в тріпотінні вій, в кутиках скорботно стиснутих губ, в пульсації вени на шиї.

— Поліно, — говорю я їй. — Я вам не ворог.

— Хочеться в це вірити, — її губи нервово сіпаються в бляклій подобі посмішки. — Але я чомусь вже нікому не вірю.

Киваю повільно, роздумуючи, як саме переконати її, та вона, врешті, сама знаходить аргумент.

— Але ви, принаймні, не намагаєтесь вдавати мого друга…

— Я професіонал, — схиляю голову до плеча, не в силах позбутися відчуття, що мій жест надто театральний. — В нас з вами угода. Я просто виконую свою роботу.

— Не впевнена, що зможу вам заплатити, — повторює вона свою давню тезу.

Але вона тут. Отже, іншого виходу не бачить.

— Дайте мені будь яку суму завдатком, — посміхаюся я. — Решту потім. Коли ми доведемо вашу непричетність.

— А що, коли я причетна? — обличчя Поліни блідне, я бачу це крізь шар макіяжу.

— Я думаю, ви чудово знаєте, що це не так. Пробачте, Поліно, але ви не схожі на людину, здатну розробити такий геніальний план і не проколотися.

— Генільний? — вона сміється, заливисто і щиро, аж сама дивується, замовкає на мить, наче злякавшись звуку свого сміху. — І це, по вашому, геніальний план? Підставити себе, двічі майже померши від отруєння, і все одно бути першою у списку підозрюваних…

— Тому й геніальний, що збоку це видається справжніми замахами, які відводять від вас підозру, — пояснюю їй свою точку зору і сам тихо сміюся від її неможливості. — Так, згоден, це таке заїжджене кліше, гірше навіть за фінальний монолог лиходія перед головним героєм, що перебуває в полоні цього лиходія. “Це все було частиною мого плану, — максимально лиховісним тоном говорю я, і Поліна сміється з цього мого перформансу. — А далі я знищу увесь світ. І ось як я це зроблю”... І поки лиходій декламує свою промову, герой звільняється з полону і перемагає лиходія.

— Ви допоможете? — напруга, що пронизувала кожну клітину її тіла в момент, коли вона переступила порог мого дому, відпустила її, і тепер в очах Поліни я бачу слабкий промінчик ще не надії, але вже точно не приречності.

— Завдаток, пані Малик, — спокійно посміхаюсь їй і дістаю з шухляди робочого столу контракт.

Вона дістає з сумочки гаманець і рішуче дістає звідти кілька купюр різного номіналу. Я рахую їх, і від руки вписую суму завдатку у відповідний рядок на контракті. Ставлю підпис і простягаю їй аркуш.

— Тепер це мій обов’язок згідно нашої угоди, — вагомо промовляю я, коли вона рішуче підписує типовий контракт.

Усмішка на її обличчі змушує мене здригнутися від того, як багато в ній віри в мене і надії на те, що я не підведу...