28. Ілля. Нові виклики

— Та я навіть чути про цю маячню не хочу! — лютує в трубці голос генерала, а я роздивляюся стелю і страшенно хочу пожбурити телефон кудись подалі.

Я гризу себе за те, що поспішив поділитися з високим керівництвом новинами по справі Тимофія Малика. Те, що дізнався Юліан Хмельницький, могло дати новий шлях для розслідування. Замах на пані Малик в моїх очах виводив її з числа підозрюваних у причетності до зникнення бізнесмена. Але, схоже, лише в моїх…

— Я майже впевнений, що вона все це підлаштувала сама! — генерал не вгаває в своїй впертості. — Вигадала прибиральницю якусь, напшикала тої гидоти… Ще й коханець її, або й навіть спільник! Треба крутити цього Артема Нагорнюка, я тобі кажу. Крути його, а не шукай виправдання тій актрисульці…

Генерал робить паузу, в яку я встигаю вклинитись зі своєю реплікою. Ретельно продуманою за час його монолога і відцензурованою подумки тричі.

— В будь якому випадку, ми перевіримо усе, пане генерале. Якщо вона винна, то звичайна перевірка швидко викриє її брехню…

— Дивись мені! — високе керівництво ковтає цей гачок, перебиває. — Сам міністр тримає цю справу на контролі, тому не посором мене, полковнику! Потрібно брати їх тепленькими, і швидше. Хто знає, можливо Малик ще живий,і ці виродки тримають його десь в підвалі…

Ще один хвилинний монолог, в якому генерал описує гіпотетичні страждання Тимофія Малика в підвалі, який я пропускаю повз вуха. В голові крутяться різноманітні думки, руки сверблять таки жахнути чимось у стіну від злості. Звично мугикаю в трубку, ніби як погоджуючись з почутим. Нарешті генерал прощається, нагадавши наостанок про необхідність звітувати йому про хід справи у будь який час доби, і закінчує розмову.

І лише тоді, і тільки пошепки, я висловлюю в голос усе, що думаю про подібний протекторат згори.Висловлюю максимально нецензурно, вклавши у це триповерхове враження увесь біль і усю злість, втому, гнів і образу на систему, частиною якої я також є. Міністр, значить, на контролі тримає? Ну, звісно, це ж не нікому не відомий сантехнік Пилип Опстович Заблукайло загубився, а бізнесмен-мільйонер, міністровий друг… Заради нього треба усіх ганяти…

— Тойво… Я цеєчки… — лунає від дверей голос мого помічника, старшого лейтенанта Савченка. — Є відповідь від оператора мобільного зв’язку. Була смс пані Малик.

— Дякую, Сергію, — вдавши, ніби це не я зараз матюкав високе керівництво, говорю до нього і беру аркуш, який він мені простягає.

— Та не варто, нам пощастило, що дали ордер на роздруківку листування, — смикає плечем Сергій, вдаючи, що він не чув, як я матюкав високе керівництво.

Він уже звик до такого. В принципі, він часом теж переходить на нецензурну лайку. Ми надто давно в системі, тому вміло граємо свої ролі.

Уважно читаю написане. Я не чекав дива, та все ж не можу втриматися від розчарування. На білому папері чорним надруковано, що номер, з якого було надіслано повідомлення пані Малик був придбаний в такій-то мережі супермаркетів, активований три дні тому і ще не прив’язаний до жодного акаунту. Геолокація на пристрої, з якого було надіслано смс, була вимкнена, але оператор зафіксував номер на стільниковій вежі, що збігається зі стільниковою вежею, що обслуговує адресу дому Маликів. Телефон-одноразка, що був в моменті поруч з телефоном Поліни.. Глухий кут.

— Я на диво й не чекав, — зітхаю я, вже уявляючи, як пан генерал зневажливо заявить, що Поліна Малик сама собі надіслала це смс.

— Шеф, я тут подумав, — від роздумів мене відволікає голос Сергія. — А що, як спробувати пошукати оту “Галю”?

— Цікаво, і як ти собі це уявляєш? — відкладаю аркуш на стіл. — Юліан пробив агенцію — там про неї не чули… Фоторобот збігів не дав, тож…

— Ну, це фоторобот. а я пропоную спробувати прослідкувати по камерах,— Савченко змовницьки посміхається. — По камерах з вулиці. Вона ж не з повітря матеріалізувалася? Банкомати, відеореєстратори…

— Давай спробуємо, — зітхаю я без особливого ентузіазму. — Все одно треба щось робити…