26. Юліан. Фантом

Коли я приїхав до лікарні, мене відразу зустрів різкий запах дезінфекції, який завжди викликав тривогу. Медсестра біля посту сказала, що Поліну вже перевели з реанімації у звичайну палату. Я піднявся сходами і постукав у двері.

Вона лежала під тонкою білою ковдрою, обличчя було блідим, але очі вже відкриті — втомлені, тривожні, але живі. Біля вікна стояв молодий чоловік у темній куртці, з нерівно підстриженим волоссям і напруженими руками, схрещеними на грудях.

— Хто ви? — запитав він, коли я увійшов.

— Юліан Хмельницький, приватний детектив. Працюю над справою зникнення Тимофія Малика, — відповів я, показуючи посвідчення. — Ви, мабуть, Артем Нагорнюк, який доставив Поліну до лікарні?

Він кивнув, дивлячись на Поліну.

— Вона ледве залишилася живою. Лікарі сказали, що в повітрі її спальні виявили сліди якоїсь хімічної речовини, схожої на аерозоль із нейротоксинами. Її просто отруїли, розпиливши це поруч із ліжком.

Я зробив крок ближче, намагаючись приховати внутрішній холод.

— У вас є припущення, хто це міг зробити?

Артем коротко глянув на неї, потім зітхнув.

— Є. Та прибиральниця, Галина. Вона приходила вчора, прибирала, потім зникла. А сьогодні — ось результат.

Поліна повернула голову до мене. Її голос був слабкий, але рівний:

— Вона говорила багато, сміялася, здавалася доброю. Я не думала, що вона може щось подібне зробити.

Я витягнув блокнот і записав ім’я.

— Ви знаєте її прізвище?

— Ні, — прошепотіла Поліна. — Тільки ім’я.

Я кивнув і сів поруч.

— А що ще ви пам’ятаєте з того дня?

Вона на мить замовкла, вдивляючись у білу стелю. Потім тихо сказала:

— Пам’ятаю каблучку. І… повідомлення.

— Повідомлення?

Вона перевела на мене погляд.

— Так. На телефон прийшло з невідомого номера. Там було написано: «Як спиться, убивце?» Я думала, що це якийсь жарт. Але тепер... не знаю.

Вона зціпила руки, нігті вп’ялися в долоні. Артем нахилився до неї, але вона відсунулася, наче боялася навіть доторку.

— Поліно, — тихо сказав я, — ви ж не вірите в те, що могли вбити чоловіка?

Вона заплющила очі, і по її обличчю повільно потекла одна сльоза.

— Не знаю.. Інколи мені здається, що я могла. Що в мені є щось, про що я не пам’ятаю. Коли я дивлюся на свою руку, мені здається, що я вже колись бачила її в крові.

Артем відвернувся, наче від цих слів йому стало фізично погано. Я нахилився ближче і сказав якомога спокійніше:

— Послухайте, зараз вам треба мовчати про це. Нікому не кажіть, що сумніваєтесь у собі. Такі слова можуть потім зіграти проти вас. Я знайду цю Галину, якщо вона справді існує.

Поліна кивнула, дивлячись кудись за моє плече, у вікно, де тремтів відбиток сонячного проміння.

Коли я вийшов із палати, Артем пішов за мною. Ми обмінялися кількома короткими фразами — він дав мені адресу їхнього будинку й опис прибиральниці: невисока, сиве волосся, зібране в пучок, кругле обличчя, окуляри з товстими лінзами, голос трохи хрипкий.Мені здалося, що всі ці деталі цілком могли бути елементами маскування…

Я одразу подзвонив у клінінгове агентство, з яким, за словами Поліни, уклав договір її чоловік. На іншому кінці дроту відповіла втомлена жінка з бухгалтерії.

— Підкажіть, будь ласка, у вас працює прибиральниця Галина, яка обслуговувала будинок Тимофія Малика?

— Ні, — відповіла вона після короткої паузи. — У нас на цьому об’єкті була лише Марія Ковальчук.

— Ви впевнені?

— Абсолютно. Ми ніколи не мали співробітниці з іменем Галина.

Я подякував і поклав слухавку. Деякий час стояв у коридорі, дивлячись на телефон, наче той міг сам дати відповідь. Потім у блокноті біля імені «Галина» зробив коротку помітку: “Немає в базі. Фантом.”

І тоді мені стало по-справжньому тривожно. Хтось увійшов у дім Малика, видав себе за прибиральницю, отруїв Поліну, забрав каблучку ( яку, можливо, сам і підкинув), а тепер надсилає повідомлення від імені невідомого судді.

А головне — цей хтось, схоже, чудово знає, як змусити її сумніватися в собі, відчувати себе винною, а, можливо, навіть поступово доводити до божевілля…