22. Юліан. Розмова з головною підозрюваною

Поліна живе у престижному житловому комплексі у двоповерховому сучасного планування будинку, що ніби зійшов зі сторінок якогось модного журналу. Та мені здається, що ця оселя завелика для мініатюрної дівчини з пишним каштановим волоссям і ясними синіми очима, схожої на дорогу порцелянову ляльку. Незважаючи на те, що господиня будинку доглянута і вдягнута за останньою модою, вона тримається досить просто і іноді мені здається, що під час нашої розмови Поліна поглядає на себе у дзеркало, ніби дівчинка, що примірила на себе образ старшої сестри, і через це почувається трохи невпевнено. Я відрекомендувався і сказав, що Ілля Павленко — мій друг, він розповів про зникнення Тимофія, і я зацікавився цією справою. 

 — Я не впевнена, що зможу вам заплатити, — Поліна розводить руками, на пальці зблискує обручка з діамантом. — Певно, скоро усе, що я маю, піде з молотка…

 — Поки що про гроші не йдеться, — кажу я. — Не турбуйтесь про це. 

 — Мені так незручно, — вона знічено усміхається. — Але я постараюсь знайти гроші і віддячити вам…

— Розкажіть, будь ласка, коли ви бачили свого чоловіка востаннє, — я беруся до справи, дістаючи з кишені блокнот.

Вона опускається на диван, тримає руки на колінах, пальці трохи тремтять.
— З часу його зникнення минув тиждень, якщо ви це мали на увазі. А щодо того, коли я його бачила… Я взагалі його не бачила… Лише на фото…

Здивовано піднімаю брови і тут же згадую, що Ілля говорив — у Поліни втрата пам’яті. Чи, може, вона просто майстерна актриса?

 — Тоді поставимо питання інакше — що ви взагалі пам’ятаєте з сімейного життя?

 — Нічого, — Поліна розводить руками. — Я дуже хочу пригадати, іноді в голові щось крутиться, таке враження, що от-от  пам’ять повернеться… Як було, коли я згадала свою машину… Але Тіма я згадати не можу…

Її голос рівний, але в ньому є натягнутість, як у струні, що от-от обірветься. Я ставлю кілька уточнювальних запитань — де саме він працював, чи мав ворогів, чи були конфлікти. Поліна відповідає чесно, без вагань, лише уточнює, що це інформація від її подруги Майї. 

— Може, Тимофій щось записував? Вів нотатник, чи… щоденник? — питаю я. — Вам нічого такого не траплялося у будинку?

Поліна підводить очі. Її погляд коротко зустрічає мій, потім тікає вбік.
— Щоденник? Ні, наче ні. Він не любив писати, — відповідає занадто швидко.

Я помічаю, як вона торкається лівої руки, ніби машинально ховає обручку.
— А ви впевнені? — перепитую.
— Так. Тобто… я не бачила нічого такого.

Тиша розтягується, і я відчуваю, як у ній росте недомовленість. У таких паузах зазвичай приховано більше, ніж у будь-яких словах.

Я змінюю тему, щоб не тиснути. Прошу показати його соцмережі, їхнє листуваня. Правда, соцмережі я вже вивчав, у пошуках прихованого життя. Була в моїй практиці історія, де чоловік жив на дві сім’ї в різних містах, мав два однакових будинки, з однакими меблями, навіть дітей його від різних жінок звали однаково. Всяке в житті бувало… Але у Тимофія ніяких зачіпок — робота, волонтерство, фото з дружиною…

— Вам не здається, що він готувався до від’їзду? Збирав речі, документи?
— Не знаю. Майя сказала, що його речі на місці. Таке враження, що він просто вийшов з дому і не повернувся. Зник лише телефон і гаманець…

Поліна зітхає і обережно бере чашку, хоча чай давно вистиг.
— Ви думаєте, його могли викрасти?

— Я поки не маю конкретних версій, — відповідаю я, — Триває збір інформації. 

 — Може, вам варто поговорити з Майєю, — обережно каже Поліна. 

 — Обов’язково, дайте мені її телефон, будь ласка.

Вона записує на аркуші з записника охайним круглим почерком кілька цифр і простягає мені. Я ховаю номер Майї до кишені.

В розмові настає пауза. Голосно цокає  великий настінний годинник, і цей звук здається надто гучним у порожній кімнаті. Поліна нервово посміхається.
— Цей монстр доводить мене до божевілля, — каже вона раптом, поглядаючи на годинник.  — Якби знала як, я його б зупинила. Він весь час нагадує про….

— Про що? — обережно запитую я.

Вона відставляє чашку з недопитою кавою:
— Позавчора мені прийшло повідомлення. Без підпису, написано “номер невизначений”. Там було написано лише два слова — “тік-так”. Я спершу подумала, що це чийсь жарт. А потім... — вона затинається, вдихає. — Потім почала думати, що, може, це пов’язано з Тимофієм.

Я повільно нахиляю голову.
— Ви зберегли повідомлення?
— Так, воно ще в телефоні. Я боялася видаляти.

— Можна подивитись?

Вона простягає мені телефон. Екран світиться холодним блакитним світлом, на ньому — справді, коротке повідомлення: тік-так. Без емодзі, без контексту.

Я фотографую екран.
— Це могло бути щось зовсім невинне, але все одно варто перевірити. Ви ні з ким не ділилися цим?
— Ні, тільки з вами.

Поліна сідає, у всій її поставі видно втому.
— Іноді мені здається, що я просто божевільна, — каже вона, дивлячись мені в очі. — Знайомі говорять, що я щось люблю, але я впевнена, що це не так… 

Я закриваю блокнот.
— Вам треба заспокоїтись, — кажу тихо. — Ми обов’язково з усім розберемось, опитаємо і Майю, і всі контакти Тимофія. Головне, щоб ви говорили правду, добре? Щоб, якщо з’явиться нова інформація, ви не приховували її.

Поліна киває, але її вираз обличчя якийсь відсторонений. 

Коли виходжу з дому, у вухах ще якийсь час відлунює цокання старого годинника. “Тік-так”, — повторює він рівно, безпристрасно, наче відмірює час до чогось невідворотного…