Таємниця єнота Тишка

Христина Мураха сиділа у своїй лікарні і розкладала ліки по полицях. За вікном шелестіли липи, сонце вже припікало по-справжньому, і десь далеко кричали павичі - голосно, наче сварилися між собою. Звичайний ранок у "Лапа-Парку". Та раптом двері лікарні розчинилися з такою силою, що баночки на підвіконні задзеленчали. На порозі стояла тітка Оля - невисока кругла жінка з червоними щоками і хусткою, яка завжди трохи з'їжджала на вухо. Тітка Оля доглядала за птахами та дрібними тваринами і знала кожен куточок парку, як свою кухню. Зараз вона дихала так, ніби щойно пробігла декілька навколо парку.

 - Пані Христино! Біда! У нас злодій!

 - Злодій? - здивувалася лікарка. - Хто?

 - Не знаю хто! Але вже третій день хтось краде яблука з комори! Я вчора поклала цілий ящик - сьогодні половини немає. І груш бракує! І моркви! І навіть банан один пропав!

Христина поставила баночку на полицю і замислилась. Посмішка сама наповзла на обличчя, але вона стримала її.

 - Ходімте, тітко Оле. Подивимося на місце злочину.

Комора стояла за загоном з козами - невелика дерев'яна будівля під старою грушею. Стіни потемніли від часу, але дах був міцний, а двері завжди замикалися на важкий металевий засув. Коли жінки підійшли, двері були прочинені.

 - Ось бачите! - тітка Оля аж руки заломила. - А я точно зачиняла! І засув задвигала!

Христина обережно зайшла всередину. У коморі пахло яблуками і сіном. На полицях рядами стояли ящики з овочами та фруктами - помаранчева морква, зелені яблука, жовті груші. Все акуратно, все на місці. Майже все. На підлозі лікарка помітила щось цікаве - маленькі чіткі відбитки. П'ять пальчиків, гостренькі кігтики.

 - Дивіться, - покликала вона тітку Олю. - Це сліди єнота.

 - Єнота?! - доглядачка аж руки опустила. - Та наш Тишко ніколи не виходить з загону! Він же там добре живе, що йому тут робити?

Тишко жив у "Лапа-Парку" вже два роки. Це був єнот-полоскун - невеликий, пухнастий, з сіро-рудою шерстю і чорною смужкою через мордочку, ніби хтось намалював йому маску. Хвіст у нього був смугастий і пишний, очі - блискучі й хитруваті. Всі в парку його любили за кумедну звичку: Тишко полоскав у воді все, що йому давали. Яблуко - у воду. Морквину - у воду. Горіх - теж у воду. Навіщо? Він і сам, мабуть, не знав. Просто так робив.

 - Ходімте перевіримо, - сказала Христина.

Вони підійшли до загону єнота. Тишко мирно спав у своєму будиночку - маленькій дерев'яній хатинці з круглим входом. Назовні стирчав лише смугастий хвіст.

 - Бачите? - тріумфально сказала тітка Оля. - Він тут! Спить собі. Не виходив нікуди.

Але Христина не поспішала. Вона обійшла загін по колу, уважно дивлячись на паркан. І знайшла. Одна дошка знизу була відігнута - зовсім трохи, але достатньо.

 - А це що? - спитала вона.

Тітка Оля нахилилась:

 - Ой. Дірка. Невелика, але... Та невже Тишко туди пролазить?

 - Єноти дуже вправні, - пояснила Христина. - Якщо голова пролізла - і все тіло пройде. А ще вони чудово відчиняють засуви, клямки і навіть прості замки. У них лапки майже як маленькі ручки.

Саме в цей момент Тишко прокинувся. Він позіхнув так широко, що видно було всі зубки, виліз зі свого будиночка і сів на задні лапки. Подивився на жінок блискучими чорними очима - невинно, спокійно, ніби перший раз їх бачить.

 - Га! - сказала тітка Оля. - Дивиться, ніби нічого не знає!

Христина присіла біля загону:

 - Тишко, це ти ходиш у комору по ночах?

Єнот нахилив голову набік. Потім нахилив на інший бік. Потім почав старанно чесати вухо задньою лапкою.

 - Не прикидайся, - засміялась лікарка. - Я бачила сліди твоїх лапок.

Але однієї підозри було мало. Треба було спіймати злодія на гарячому.

 - Знаєте що, тітко Оле, - сказала Христина, - сьогодні ввечері влаштуємо засідку.

Сонце вже сідало, коли вони сховались за густим кущем бузку навпроти комори. Ставало прохолодніше. Десь на ставку кахкали качки. Місяць виліз з-за хмари і освітив доріжку білим рівним світлом.

 - Може, він сьогодні не прийде? - прошепотіла тітка Оля через півгодини. Вона переступала з ноги на ногу і позіхала.

 - Почекаємо ще, - відповіла Христина.

І тут почулося шарудіння. Тихе, обережне. З-за загону виткнулась маленька тінь, завмерла, озирнулась на всі боки і швидко побігла до комори.

 - Ось він! - ледь не вигукнула тітка Оля, але Христина вчасно притиснула палець до губ.

Тишко підійшов до дверей. Піднявся на задні лапки, передніми вхопився за засув і почав штовхати. Спочатку засув не піддавався. Єнот перехопив, штовхнув інакше. Засув рипнув і відкрився. Двері поволі рушили.

 - Неймовірно, - прошепотіла тітка Оля.

Тишко нирнув у темряву комори. За кілька хвилин вийшов з великим яблуком. Поклав на землю. Пішов знову - приніс ще одне. І ще. І ще. Коли перед ним лежала вже ціла купка, він почав переносити яблука до загону - одне в зубах, одне під підборіддям, одне затиснуте між лапою і животом. Виглядав при цьому як маленький незграбний жонглер.