Таємниця невідомого

Таємниця невідомого

Пролог

Божена та Мирослав були випадковими сусідами у купе поїзда. Це був святковий день місцевої залізниці, коли відкривали новий маршрут. Й сама залізнична компанія з'явилася вперше у цьому маленькому містечку. Божена та Мирослав почали свою подорож та помітили, що вони відірвалися від поверхні землі та попрямували у таємницю невідомого, у цю безкінечність горизонту, який не наближався, звісно, а лише віддалявся від подорожуючих. І ця дивна мандрівка не мала кінця, демонструючи свою безкінечну сутність. Життя проходило. Народжувалося кохання прямо тут, у купе безкінечного потяга. Божена та Мирослав почали помічати в себе сиве волосся, зморшки, ніби вони старіли поруч один з одним, ніби вони проживали разом одне спільне життя. Вони добігали кінця свого життя, а подорож продовжувалася й далі.

1

– Привіт! - привітався парубок, коли увійшов у купе поїзда. - Моє місце, мабуть, разом з вами в одному купе.

– Доброго дня. Авжеж. Розміщуйтесь. Місця для всіх вистачить. - відповіла йому дівчина.

– Я - Мирослав. А як звуть таку красуню, як ви?

– Божена.

– Дайте пригадаю: ваше ім'я перекладається як "божа, обдарована богом, благословенна".

– Так. Це дійсно так. Ви цікавитеся іменами? - поцікавилася Божена.

– Я їх вивчаю.

– Ніколи не чула про таку роботу. Особливо у нашій місцевості.

– У наш час я піонер у цій  справі. Взагалі я історик, але складаю сучасний словник імен. Мені подобається знаходити давно забуті імена та заявляти про них.

– Як це цікаво та важливо...

– А чим займаєтеся Ви? - поцікавився Мирослав.

– Я не хочу про це розповідати. Бо нещодавно звільнилася з роботи. Я шукаю себе. Намагаюся самореалізуватися.

– Нарешті у нашому містечку з'явилася своя залізниця. - змінив тему розмови хлопець, побачивши, як розхвилювалася та почервоніла Божена від його запитання.

– Так. Нарешті ми будемо вільно пересуватися простором.

- Так. Це перша залізниця у цьому містечку.

- І це новий маршрут для них.

- Так. Вони ще в цьому місті не прокладали маршрут.

- Дивіться! Ви відриваємося від землі!

- Так!

- Ми прямуємо у таємницю невідомого! - зробив висновки Мирослав. - Цей горизонт безкінечний, він не наближається, а лише віддаляється від нас. Звісно ж. Бо Земля же кругла.

Картинки неіснуючого світу проносилися за вікном.

Було усе якимось загадковим та незрозумілим.

Звичайні види змінювалися зображеннями віддаленої землі, а потім все вище та вище, ніби прямуючи у самий Космос.

2

У купе була тиша. За вікном темрява змінювалася світлом, а потім знову темрява заполоняла усе, поки світло не пробивалося крізь уламки темряви та не заповнювало усе собою.

- Божено, Ви знаєте, яка година? Бо мій годинник та смартфон перестали змінювати час.

- Ні. Мій телефон теж не змінює час. І не ловить Інтернет.

- Що ж це таке?

- Я не знаю.

- Двері купе не відчиняються. Ми летимо у просторі, ніби самі на цьому світі. Мені не хочеться ні пити, ні їсти.

- Мені теж.

- Куди ж ми потрапили? У часову прірву?

- Я не знаю.

- Ви дуже гарна дівчина. Розкажіть про себе.

- Мені не хочеться.

- І я не хочу нічого про себе розказувати.

- У Вас виросли вуса та борода.

- Так. Звісно. А ваше волосся ніби стало довшим.

- Це дивно.

- Божено, мені здається, я ніби закохуюсь у Вас, нічого про Вас не знаючи.

- Мирослав, мені чомусь з Вами не так страшно від того, що ця дивна мандрівка не має кінця, що шлях демонструє бескінечну сутність.

- Життя проходить прямо тут. У купе цього безкінечного потяга.

- Так.

- Моє кохання народжується прямо тут, у купе безкінечного потяга.

За вікном потяга змінювалися пейзажі.

А потяг продовжував свої мандри.

- Як це? - змарніла Божена, подивившись у себе в дзеркало.

- Що трапилося?

- Та ні, нічого.

- Та кажіть. Не треба соромитися. Ми тільки тут удвох. І все.

- У мене зморшки.