ЛИМОННА ЗАГАДКА СЕРВЕТКИ

Після третього гавкоту Пломбір рвонув крізь кущі, наче його кликала сама правда. Діти побігли слідом, проламуючись крізь сухе гілля, як через завісу у фруктовий театр. І тут вони почули звук: копання. Швидке, нервове. Земля летіла в боки, листя шаруділо, гілки хрустіли, а повітря вже наповнювалось напругою.

І раптом:

— ПЛЯМС! — щось глухо випало на землю з характерним м’яким звуком, як пиріг без форми.

Марічка першою нахилилась. Витягла із землі жовту серветку — зім’яту, вологу і підозріло теплу. Вона пахла хімією, мала масляну пляму і чіткий, хоч і трохи розмазаний, відбиток пальця. Але найважливіше — на ній були слова, написані, здається, олівцем, що пережив уже не один пиріг:

“Там, де немає пирога, є рецепт.”

— Це загадка? — спитав Остап, торкаючись паперу кінчиком пальця, ніби боявся, що вона може вибухнути ароматом.

— Ні. Це попередження, — сказала Уляна. В її голосі було щось крижане.

— Хтось дає нам знак, — промовив Тимко, обережно беручи серветку. — Але не всі хочуть, щоб ми його розгадали. І не всі хочуть, щоб пироги мали душу.

Серветка пахла лимоном. Та не свіжим — а таким, який проходив через завод, дезодорант і два роки на полиці. Майже кисло-синтетичний, як магазинний аромат “Жовтень. Обережно: цитрус”.

— Це не бабусин лимон, — зауважила Марічка, стискаючи пальцями край серветки. — У справжнього лимона запах — як спогад про літо.

— Значить — хтось копіює рецепт, але без справжнього інгредієнта, — додає Уляна. — Як підробка душі. Лимон без серця.

Пес Пломбір подивився на всіх. Довго. Уважно. Його погляд був сповнений філософії.

— Мислю глибоко, — розшифрував Остап і кивнув. — Занадто глибоко для собаки. Але саме те, що треба для цього розслідування.

— Тепер ясно, — сказав Тимко. — За зникненням стоять ті, хто шукає рецепт… і ті, хто не хоче, щоб ми його знайшли першими.

Настала тиша. Але не така, як раніше. Не проста сільська тиша. А тиша, що пахне змовою. Як перший вдих перед бурею. Лимонною бурею. І вона вже була десь поруч.