Глава 15. Удвох до мети

Коли Софія відкрила очі, у вікно вже пробивалися ранкові сонячні промінці. Прокинувшись, дівчина більше не плутала реальність зі сном. Софія чітко усвідомила, що реальним є все, що з нею відбувається.

- Я дійсно була у тій печері. Впевнена. І Артур був у біді. Що з ним тепер? - думала Софія.

Вона зібралася, пішла у вітальню. Вінченца її очікувала. У кімнаті було затишно і спокійно. З відчиненої кватирки линув свіжий ранковий запах і спів пташок.

На столику поблизу вікна стояв гарячий запашний чай, поруч, на білосніжному блюді вже очікували апетитні бутерброди.

- Доброго ранку, - привітно посміхаючись сказала жінка, - приєднуйся!

- Дякую, із задоволенням!

- Як спалося після вчорашніх пригод? - Вінченца лагідно дивилась на Софію.

- Добре. І мені наснився неймовірний сон. Дівчина зібралася просто зараз розповісти про нього знахарці.

- До речі, до нас ранковий гість, - раптом посміхнувшись, промовила Вінченца і пішла у коридор.

В цю хвилину зненацька роздався стук у двері.

У Софії пришвидшено забилося серце. Вона не вважала себе такою чутливою, як Вінченца. Але тепер і сама була чомусь впевнена у тому, хто зараз увійде у вітальню.

І справді. За мить разом із цілителькою увійшов Артур. Було помітно, що сьогодні він постарався виглядати чепурним. Світло-сіра сорочка поверх чорних штанів була підперезана паском, до якого був прикріплений меч. Шкіра на туфлях аж виблискувала чистотою. На хлопцеві був синій широкий кашеміровий шарф, на якому Софія побачила вже знайоме зображення квітки з двома перехрещеними мечами. Все це йому дуже пасувало.

Та дивлячись на нього, Софія подумки бачила того Артура, який їй наснився, який тримав її за руку, який казав, що радий, що вона поруч, якого врешті-решт вона поцілувала. Там, у печері, він був одягнений, мов жебрак. Тепер виглядав красенем. Та для неї це не було таким важливим. Важливим було те, що вони знову разом.

Але дівчина вмить усвідомила, що події її сну не слід плутати з реальністю.

- І що було в тому сні, знаю лише я, - заспокоїла себе Софія.

- Привіт, ця сукня тобі пасує! У ній ти, мов справжня мейоллка! - привітався першим хлопець. - Готова до нових пригод? Сподіваюсь, не забула, що домовлялися піднятись разом на верхівку гори? - голос хлопця ніби звучав не зовні, а у неї в грудях, а його погляд у цю хвилину був без звичної насмішкуватості. Він справді був щиро теплим і радісним.

- Привіт! - посміхнулась у відповідь Софія, намагаючись хоч трохи вгамувати своє хвилювання.

Тим часом Вінченца поставила ще чашку гарячого чаю.

- Артуре, сідай із нами снідати, - запросила жінка.

Вони втрьох влаштувались за столом.

- Я не забула. А тепер мені ще й дуже потрібно піднятися на ту гору, - відповідаючи Артуру, сказала Софія.

- Чому ж?

Вінченца взялась все пояснити хлопцю:

- Я з’ясувала, що на верхівці гори є портал, за допомогою якого Софія може потрапити додому. Ти знаєш те місце на скелі, що обкладене чорними кристалами. Але щоб активувати його, потрібен чарівний едельвейс, який квітне десь у горах.

- Місце знаю, хоча й не здогадувався, що то портал. А от про чарівний едельвейс вперше чую. Як же нам знайти його? Хоч щось відомо?

- Сьогодні я сподівалась зустріти Дею і попросити її допомоги, щоб знайти квітку на горі, - відповіла цілителька.

- А я нещодавно якраз пообіцяв показати там Софії наше Місце Сили. Думав сьогодні відвести її на вершину. То ми підемо тепер усі разом? - у голосі хлопця відчулось ледь помітне розчарування.

- Та, мабуть, впораєтесь і без мене, - посміхаючись йому самими очима, відповіла Вінченца. - Я давно вже хотіла сходити до міста. Хочу оглянути будинок, що готується для шпиталю. Чи облаштовані там як слід місця для хворих, чи підготували нарешті весь список необхідних мені ліків.

- Ми зустрінемо Дею і я попрошу допомогти. Вона не відмовить! - вже натхненно і з видимим полегшенням сказав Артур. - Тож ми там про все її розпитаємо. Впевнений, що Дея підкаже, як знайти чарівний едельвейс. Вона якось відчуває, коли я збираюсь у те місце, й часто вже чекає на мене.

- Ну ще б пак! Щоб Дея, та не знала, хто на гору підіймається! - посміхнулась Вінченца.

Артур і Софія подякували й пішли до вхідних дверей. Вінченца підійшла теж. Жінка дивилась тепер на обох із материнською ніжністю і розумінням. Вона обійняла Софію, а потім, дивлячись їй в очі, сказала:

- Не переживай. Ти обов’язково потрапиш додому. Не знаю, чи вдасться вам знайти той едельвейс тепер. Але якщо ні, то не засмучуйся. Пам’ятай, ти потрапиш додому вчасно. Коли будеш до цього готова. Але знай, я тобі тут завжди рада.

- Дякую вам за все. Та дуже сподіваюсь, що з допомогою Артура і Деї у мене все вийде, і я потраплю нарешті додому.

- Не забувай нашу розмову у лісі. Ти опинилась тут не просто так, - продовжила знахарка. - Щоб щось зрозуміти, чомусь навчитися. У тебе попереду ціле життя, у якому всі пригоди лише розпочинаються. А будь-яка пригода - це і є шанс щось зрозуміти та чогось навчитися. Головне усвідомлювати, чого ти хочеш насправді, і що важливо для тебе. Просто подумай про це.

- Я подумаю, обіцяю, дякую вам, - вже зовсім розчулено відповіла Софія і вже сама у відповідь обійняла Вінченцу.

Потім знахарка звернулась до хлопця:

- Артуре! Сподіваюсь, у вас все буде гаразд. Будь обережним! - сказала вона і також обійняла хлопця.

Артур і Софія вийшли з дому. Їх зустрів світлий ранок і лісова стежка, яка перед очима простелилась кудись в далечину. Туди, куди поволі підіймався ліс.

- Якби ти знала, скільки разів я вже підіймався цією стежкою. І сам, і з Деєю. А бувало, що і Вінченца зі мною йшла.

- Я рада, що тепер і я дізнаюся про те місце, - ніби продовжила його думку дівчина. - І так сподіваюсь, що сьогодні зможу нарешті бути вдома! - додала вона.