2. Незнайомець

Наступного вечора Ріка знову прийшла до кімнати №17.

Книжка вже лежала відкритою, хоча вона точно пам'ятала, що вчора закрила її.

На сторінці з'явився новий запис:

 «Сьогодні ти не одна.»

 Ріка різко обернулася. Позаду нікого не було.

 Вдруг між книжковими поліцями майнула темна тінь.

 - Хто тут? — тихо спитала вона.

 У відповідь почувся лише шелест сторінок.

 На столі лежав ще один предмет — старовинні срібні часи. Його стрілки рухалися назад.

 Коли годинник пробивши 23:17, усі книги на поліцях одночасно розгорнулися самі.

 І тоді Ріка побачила дивне.

 На одній зі сторінок була намальована... вона сама.

 А нижче був напис:

 «До світанку вона дізнається, хто охороняє кімнату №17...»

 Ріка повільно підняла очі, в темряві хтось усміхнувся.

І тут з темноти вийшов незнайомець. На вигляд молодий хлопець, в так хто його знає. 

— Чому ти в моїй кімнаті? — запитав незнайомий голос.

— Просто в плані будинку не повинно бути цієї кімнати, ну, і мені стало цікаво, і я зайшла подивитися.. — ніяковіло сказала дівчина

— І взяла мою книгу, теж через цікавість? 

— Так..

— Ти знаєш що брати чужі речі без дозволу не можна? І ходити по чужій квартирі?

— Я..

— Та гаразд, я вже все пробачив. 

  Він клацнув пальцями, і замість порожньої кімнати, з'явилася затишна квартира. 

— Тепер ти бачиш те саме, що і я.

— Це... неможливо... — прошепотіла вона. 

— Для твого світу — так.

Він простягнув руку до порожнього столу. Навколо його пальців спалахнуло м'яке фіолетове світло. За мить на столі з'явилися дві чашки, чайник, і невелика тарілка з печивом. Ріка різко відступила на крок. 

— Що... що це було?!

— Магія. — спокійно відповів хлопець, ніби це було звичайною річчю на землі. 

— Магії не існує...

— Хіба? — він ледь усміхнувся. — Тоді як ти поясниш те, що зараз бачиш?

  Ріка не знала що відповісти. 

— Не бійся. Я тебе не скривджу. 

Він сів за стіл, і жестом запросив її. 

— Сідай, бо чай охолоне. 

Після кількох секунд вагань, головна героїня сіла напроти нього.

— До речі, мене звати Ріка.

— Я знаю. — спокійно відповів він, ніби його спитали скільки буде 2+2.

— Звідки ти знаєш?

— Якби не знав, не пустив би. 

— А яке в тебе ім'я? 

Хлопець мовчав. 

— Не люблю відповідати на це запитання. 

— Якщо не скажеш, то я не буду відповідати на твої питання. 

Він усміхнувся ще ширше. 

— Отже, вирішила торгуватися? 

— Можна й так сказати.

Незнайомець тихо засміявся.

— Добре. Справедливо. 

Він підняв чашку з чаєм, зробив ковток, і на мить задумався. 

— Мене звати... Ейден. 

Дівчина також взяла чашку в руку, і зробила маленький ковток. Чай був теплим, із дивним солодким смаком, який вона ніколи раніше не пила. 

— Смачний...

— Рецепт моєї сім'ї.