Розділ 8

Велична кам'яна споруда розташована на пагорбі. Вона здається абсолютно неприступною і невразливою. Мене буквально зачаровує її краса та водночас суворість. Звідкись береться відчуття, що будували замок не одне століття тому, й має він багату історію, наповнену битвами та протистояннями.

Проте зараз картина напрочуд мирна та мила. У яскравих променях сонця Айвернес ніби сяє, вмитий теплим літнім дощем. Зелені пагони дикого винограду в'ються по стінах, обплітають його, наче обійми коханої. І десь здалеку я безпомильно розрізняю шум моря.

Раптом у грудях стає тісно, ​​і від незрозумілого захвату перехоплює подих. Я ледве не до пояса висовуюсь з вікна карети, намагаючись розглянути все до найменших подробиць і здригаюся від гнівного окрику.

— Ева!

Аж зажмурююсь від несподіванки. Мені й дивитись не потрібно, щоб знати — до мене вже поспішає лерд Емерей. Мурашки краще за будь-який зір підказують про наближення графа. Вони розпочали свій танок вздовж хребта, скрутили нутрощі в вузол. Моє тіло якимось чином завжди безпомильно знає, коли він поруч, або просто дивиться на мене. Можливо так відчуває себе здобич, яку вистежує хитрий та небезпечний хижак?

— Ти що це надумала? Швидко сядь на місце! — гарчить ледь не на вухо.

Покірно ховаюсь всередину екіпажу, трохи скривджена наказовим тоном. І вже не бачу, лиш відчуваю, як карета звертає з дороги та повільно прокочується кам'яним мостом, щоб потрапити у гостинно відкриті ворота й, зрештою зупиняється.

Шлунок підстрибує до горла. Раптом стає лячно. Я чую шум, радісні вигуки. Схоже графа вітають з прибуттям. А як мені буде серед цих людей, що вірно піддані йому? Як вони поставляться до тієї, яка зрадила й тепер ось явилась перед очима. Навряд чи хтось буде відчувати хоч краплю симпатії, якщо Емерей і сам ледь на дух переносить. Й обіцяє моє життя зробити нелегким та сповненим перешкод.

Хтось відчиняє двері, і я на мить завмираю. Вдихаю на повні груди, розумію, що стіни карети лиш ілюзія безпеки. Й виходжу на подвір’я. Примружуюсь від яскравого сонця, кліпаю. Відчуваю, що Ліна теж незграбно вивалюється й прилаштовується за спиною. До неї відразу ж підходить доктор Ешлі — останні години подорожі були дуже важкими, вона більшість часу дрімала в кареті, виснажена болем та нудотою. Й тепер ось похитується й невпевнено мнеться на ногах.

Ми справді оточені людьми. Вони з захопленням вітають графа та доктора Ешлі та з цікавістю поглядають на екіпаж. Вартові, які супроводжували нас всю дорогу, спішуються і потрапляють в обійми коханих або дружин. Чомусь з напругою чекаю, хто кинеться на шию Теодору, але його обіймає низенька жінка похилого віку, яку навряд чи можна прийняти за дружину, швидше за економку.

Серед десятків незнайомих, зацікавлених й насторожених поглядів, почуваюсь незатишно. Мимоволі підбираюсь ближче до Теодора. Від нього теж трохи моторошно й лячно, але вже якось звично.

Він мене не помічає, як і жінка, що поруч з ним. Продовжують розмову, і я мимоволі прислухаюсь.

— Як він? — тихо питає Емерей.

— Зранку був напад, а тепер уже краще, — так само тихо відповідає жінка. — Відпочиває у себе в кімнаті.

Мабуть, мова про загадкового Гленна. І я навіть дихати боюсь, щоб не видати себе.

— А Сет?

— У Сета зараз урок. Він буде радий, що ти приїхав раніше…

Урок ― переварюю в голові, з подивом розуміючи, що йдеться про дітей. То Емерей виявляється батько? Але ж де тоді їхня мати? Біля дитини? Чому тоді збирався одружуватись з Еванжеліною? Може граф вдівець. Мабуть, таки вдівець, але ніхто мені про це не говорив, навіть Ліна… 

В голові крутиться купа запитань, що ще більше заплутують ситуацію. 

Тим часом лерд, знайшовши очима лікаря, гукає.

― Рігане, у Гленна був напад!

Той, коротко кивнувши, передає Ліну в турботливі руки якоїсь жінки, і та кудись веде змучену дівчину, а сам прямує до Теодора.

Немов забувши про мене, чоловіки заходять у замок, а я розгублено дивлюсь їм у спину. І що мені зараз робити? На мене ніхто не звертає уваги, і я, знизавши плечима, вирішую піти за ними.

Минувши величезний зал і піднявшись сходами на другий поверх, в останній момент помічаю спину Рігана, що ховається за дверима однієї з кімнат. Підходжу до них і нерішуче зупиняюся. Крізь досить широку щілину між стулкою й одвірком видно невелику дитячу кімнату. На ліжку під теплим картатим пледом лежить маленький світловолосий кучерявий хлопчик. Його шкіра настільки бліда і тонка, що я, здається, навіть можу помітити на скронях блакитні венки.

— Та, — виснажене личко дитини розпливається в слабкій усмішці.

— Як ти, герою? — хрипко питає Теодор, беручи у свої величезні долоні тендітну, тонку, як гілочка дитячу ручку.

Тепер стає зрозуміло, до кого так поспішав нестерпний граф. Чому не зважав ні на втому, ні на зручності. Стає соромно за свої думки й звинувачення. Коли хворіє дитина, чи може бути щось гірше.

В очах починає підозріло щипати, доводиться часто кліпати, щоб стримати сльози. Незручно й ніяково підглядати за таким інтимним моментом, і я збираюся вже йти, але тут хлопчик помічає мене.

Наші погляди зустрічаються. У світлих бездонних очах на мить мелькає здивування, що потім переростає в захоплення. Маленький ротик округляється.

— Та, я бачу фею! — дитячий голосок дзвіночком звучить у тиші кімнати.

Емерей відразу обертається в мій бік і обдаровує таким лютим і ненависним поглядом, що в мене від страху буквально підгинаються коліна.

Він не говорить ні слова, просто мовчки встає і прямує до дверей, не відриваючи від мене палаючого погляду. А потім просто закриває її перед моїм носом.

Розгублено дивлюся на прикрашену витонченими різьбленими візерунками дерев'яну стулку та відчуваю як щоки починають горіти від приниження й сорому. Повільно повертаюся спиною до дверей і, нерішуче застигаю, безпорадно гіпнотизуючи поглядом протилежну стіну і портрет якогось дивака в перуці. Куди мені йти? Повертатись назад на вулицю, чи пройтися далі й оглянути замок? Я навіть не знаю, куди віднесли наші речі й де ми тепер житимемо.