Розділ 7

Теодор

Триматись якнайдалі від Еванжеліни, поки ми були в Байлерморі не складало особливих зусиль. Набагато важче, коли ми рушаємо в дорогу. Я гніваюсь на себе, на неї за те, що мій погляд мимоволі раз по раз спиняється на кареті. В її очах страх (що цілком зрозуміло, знає лисиця чиї кури пожерла), і виклик. Справді виклик. Але хіба вона не повинна намагатись мене задобрити, що виторгувати собі найкращі умови? Замість цього наче намагається ще більше розбісити. Оцим своїм задертим підборіддям, лукавими іскорками в карих очах, незворушним виглядом. Няньчиться зі своєю камеристкою, як з подругою, ледь не горщики за неї виносить.

Ця її поведінка геть невідповідна. Кому зі знайомих мені леді спало на думку доглядати за служницею ― та нікому. Тоді що робить Ева? Хоче мене звести з розуму?

Погляд знову повертається в її сторону. Прискіпливо оглядаю дівчину, що влаштувавшись на пледі, гризе яблуко. Апетит у неї поганий, так говорили слуги. А що вона сьогодні їла? Тільки яблуко? Ріган казав, що їй потрібно гарно харчуватись. 

Навіть її поганий апетит мене бісить. Хоч це й не логічно, здається, що навіть це вона робить на зло, щоб збити з пантелику. А може це її хитрий план ― раптово озаряє думка. Ну дійсно, якщо ця її фуга ― вигадка, то потрібно старанно підтримувати легенду про іншу особистість. 

Але погляд все рівно прикипає до неї. І поки вона не дивиться в мою сторону, жадібно пробігаю очима по тендітному тілу. Ева лягла на плед, закинула руки за голову і прикрила довжелезними пухнастими віями свої іскристі карі очі. Здається навіть задрімала. Така вразлива, невинна. Немає виклику, немає незворушного вигляду. На вустах легка, ледь помітна мрійлива посмішка. Про що вона думає? 

Мимоволі відчуваю, як у відповідь на її посмішку і мої губи розсуваються. Дідько! Стискаю зуби. Дідько! Дідько! Дідько! Це ж Ева! Якого я так реагую? Гленн! Як я міг забути! Хай на секунду, на мить, але викинув з голови. І все через цю відьму! А я мушу пам’ятати, кожну хвилину, кожну секунду! Бо я, і тільки я відповідальний за все, що трапилось. 

― Рушаємо! ― командую. Різкіше, ніж варто було. Навіть Ріган супиться. 

Але я не зважаю. Застрибую на Ворона. 

“Гленн!”, ― повторюю подумки. Я не маю права забувати. Інакше я буду таким же огидними зрадником, як Ева.

***

Женя

Ночівля у нас запланована у подорожньому готелі. Невелике дерев’яне приміщення яскраво освітлене. Вивіска трохи скрипить та похитується, але звісно ж розібрати, що там написано я не можу.

Перед входом Емерей несподівано мовчки бере за руку, вперше за подорож хоч якось зреагувавши на мою скромну особу. В пітьмі здалось, що непомітна темна постать виникла буквально з повітря. Гарячі пальці торкаються долоні, і я від несподіванки сіпаюсь. Таке відчуття, ніби розпечене залізо притислось на мить до шкіри, і тепер те місце пульсує від жару.

Інстинктивно прибираю руку за спину, але він все так само мовчки перехоплює й силою влаштовує мою долоню на своєму передпліччі, щоб ми про людське око зайшли як чемна парочка. Аж жовна грають на щоках від люті. Я дивлюсь на його різкий профіль, а він в мою сторону ні, лише вперед, наче я навіть його погляду не варта.

Невдоволено підтискаю губи. Ця гра в мовчанку, сповнену ненависті, за день обридла по самісіньке горло.

— Вам не огидно бути таким лицемірним? — не стримуюсь від їдкого.

Ледь помітно здригається, наче ляпас отримує. Але швидко оговтується.

— А тобі?

Лиш на мить обдаровує поглядом. Але в ньому такі емоції, що краще б не дивився. Всередині все стискається від жаху. 

Задираю підборіддя. Не покажу, що злякалась, хай інших спопеляє своїми очиськами, моя совість чиста, щоб він там собі не думав.

За стійкою у залі куняє стомлений адміністратор, підперши щоку рукою. Але як тільки дверний дзвіночок над нашими головами тихо теленькає, тріпається та виструнчується, наче й не спав.

— Лерде, леді… — шанобливо схиляє голову. В сонних очах окрім пошани мелькає легкий відголос страху.

— У вас замовленні на моє ім’я кімнати, — промовляє Емерей, підійшовши до рецепції.

Я тягнусь за ним, але й зацікавлено верчу головою. Ніколи не була в старовинному готелі, чи мотелі, а може трактирі. Як воно правильно називається.

Поки чоловіки теревенять, роздивляюсь велику залу. Вона одночасно слугує й холом та баром. Тут є кілька десятків столиків, за якими їдять відвідувачі. В таку пізню годину вони порожні й прибрані, але, мабуть, в обідні часи тут доволі людно. Все чистеньке, новеньке, блискуче — господар закладу не бідує й підтримує усе в належному стані. Й пахне приємно, наче лимоном. Молоденька дівчина в темному пишному платтячку й фартушку натирає один зі столів ганчіркою й якимось порошком. Помічаю, що вона крадькома кидає в нашу сторону зацікавлені погляди, трохи довше заримує їх на Емереї та докторі Ешлі. Червоніє, як тільки розуміє, що я це бачу, й швидко вертається до роботи.

— Ходімо! — наказує Емерей.

Невдоволено суплюсь.

Знову хребтом біжить холодок. Впевненість, що опинилась в руках чергового мучителя росте з кожною хвилиною. Розумію, що цілковито в руках людини, яка мене на дух не переносить. Ева відмовила, а тепер я втратила пам’ять, і він цим скористався, щоб знову її здобути. А от навіщо вона графу, й гадки не маю. Навряд чи для чогось хорошого…

Можливо вже варто готуватись до втечі… Але куди? Загинути на вулицях міста від голоду, холоду й хвороб не горю бажанням. Самотня юна леді в середньовічному патріархальному суспільстві занадто легка здобич. Я не настільки наївна, щоб вірити, що за воротами маєтку мене чекає світ наповнений метеликами й райдугами з єдинорогами…

Та сама дівчина проводить нас на другий поверх й показує кімнати. Нам з Ліною одна на двох і для доктора Ешлі й Емерея одна.

Можливо я б ще помилувалась на кімнату, на старовинні вінтажні меблі, симпатичні фіранки з милими квіточками, різьблений комод, пістрявий килимок, столик. У білій вазі навіть свіжі квіти, тут явно дбають не тільки про чистоту, а й про затишок. Але мої очі лиш бачать ліжко.