Розділ 1

Кілька місяців до описаних подій.

Світ: Земля.

Женя Ліневич

Конспект летить у сумку, а за ним і ручка. Остання пара, й затишне ліжко у кімнаті вже манить своєю м’якенькою та теплою ковдрою. Затримуватись ще бодай на хвилину не маю жодного наміру. Тому відповідаю твердо та категорично, на що ніколи б не зважилась, якби не була настільки виснажена:

― Ні, Вітю! Ні! Ні! І ще раз ні! 

Закидаю лямку свого баула на плече і розвернувшись виходжу з аудиторії.

― Ну, Же-е-еко, ― канючить одногрупник. Обганяє та перегороджує мені шлях. ― Будь ла-а-аска...

Знесилено притуляюсь до коридорної стіни, похмуро дивлюсь на хлопця.

― Вітю, сьогодні у нас було п'ять пар, і, на відміну від тебе, я була присутня на кожній. Тепер у мене тільки одне бажання ― дістатися до гуртожитку і вирубитись, ― не втрачаю надії достукатися до совісті цього індивіда. Але, як виявляється, ця справа абсолютно марна і заздалегідь приречена на провал.

Вітька робить очі, як у Шреківського кота і складає у благальному жесті руки.

― Женечко, Женюта, Женчик, не дай мені загинути, ― театрально схлипує. Але це не заважає йому цілком усвідомлено перекрити дорогу, впершись рукою у стіну. — У п'ятницю Нявенко вимагатиме результатів досліджень, а в мене й десятка обстежуваних не набереться.

― Це твої проблеми, ― байдуже знизую плечима, тамуючи глибоке почуття провини. — Що ти робив увесь семестр? Ні за що не повірю, що за кілька місяців не зміг умовити хоч когось зазирнути у лабу…

Красномовний погляд дає відповідь краще ніж дав би сам Вітя, якби згадав, як складати слова у речення. І я вже збираюся пірнути під його руку. Ну, бо дійсно…

― А тобі за це Нявенко бал на екзамені докине, ― встигає в останній момент зловити мене за лікоть.

― Вітю, ― намагаюся вивільнитись. ― У мене і так з «фізіології сенсорних…» найвищий бал. Навіщо мені це?

― А зі співчуття до ближнього свого, ― не здається хлопець. Вчепився, наче реп’ях.

― Моє співчуття спить зараз мертвим сном, власне як і я мала вже в цей час. Але ти мене не пускаєш.

― Ну, хочеш я на коліна стану.

Опускає погляд вниз і навіть починає згинати ноги. В останній момент встигаю його зловити і роздратовано зашипіти:

― Здурів, чи що?

На нас уже починають зглядатись, й мене бентежить зайва увага. В таку пору тут доволі людно, всі поспішають додому й наша парочка для студентів, як айсберг на шляху “Титаніка”.

― Тепер ти бачиш у якому я розпачі.

― Бачу, ― гірко зітхаю. ― Гаразд умовив. Але з тебе вечеря. Готувати зовсім немає сил.

Обличчя Вітька осяюється надією, і він шарпає мене в бік лабораторій. Ледве ноги встигаю переставляти. Мабуть, боїться, що передумаю.

Дорога знайома до зубовного скреготу. Сама коротаю тут усі вечора, скоцюрбившись над операційним столом. Але мої експерименти вже підходять до завершення. Залишилось лише зліпити до купи теоретичну та експериментальну частини, написати висновки й можна буде дати чорновий варіант на перевірку керівнику. Не люблю усе відкладати на останній день. Девіз: «Від сесії до сесії живуть студенти весело» — не про мене. Я ботан, і мені ні краплі не соромно.

Ми минаємо двері моєї лабораторії, ще кілька (там фармакологи засідають) аж поки не дістаємось самого кінця. Тут виділили кілька кімнат для психофізіологів.

У Вітіній майже весь простір займає закрита кабіна з кріслом. Вони з напарником вивчають вплив запахів на мозкову активність, і як можуть, так забезпечують ізоляцію обстежуваного від зовнішнього світу. Хоча у мене, якщо чесно, ця труна на коліщатах викликає лиш гострий приступ клаустрофобії.

У лабораторії вже сидить за комп'ютером напарник Вітька і також наш одногрупник Олег.

— О, жертва, — задоволено потирає руки, як тільки переступаю поріг.

— Ще одне слово, і я розвертаюсь та йду, — погрожую. Щось на голодний шлунок моє почуття гумору спить мертвим сном.

― Ні, Женечко, він пожартував. Дуже безглуздо пожартував і розкаюється з усього серця. Так, Олежку? 

Руки Вітьки ласкаво, але доволі відчутно опускаються на мої плечі. Не втечеш. Навіть трохи лячно стає. Та й дійсно ж пообіцяла.

― І печінки, і нирок, і селезінки, — киває цей баламут, копирсаючись у шухляді столу. — Який запах цього разу будемо брати?

Закочую очі. Його ж не переробиш.

— М-м-м… Гадаю… бергамот і розмарин, — чухає потилицю Вітя.

Залишаю свою сумку на стільчику біля столу і протискаюсь в камеру. Крісло у «психів» м'яке та зручне. Вовтужусь, вмощуючись, витягую ноги на підставочку. Вітя відразу ж регулює спинку, так, щоб зручніше було і починає акуратно надягати на голову шапочку з датчиками, ретельно прикріплюючи їх на потрібні ділянки шкіри.

Саме в цей момент раптово нахлюпує незнайоме тривожне передчуття. Волосся буквально підіймається дибом, а хребтом пробігають колючі мурашки.

— Розслабся, Женьок, — усміхається одногрупник.

Проводить по волоссю, перевіряючи, чи ніде не затиснув гумками й відступає, милуючись роботою.

— Ага, — сковтую грудку в горлі.

Відкидаюсь на спинку крісла, заплющую очі. Намагаюсь розслабитись, але серце все одно калатає, як навіжене. Здається навіть, що не в грудях, а десь вище, в яремній западинці. Так, що й дихати важко.

Двері кабінки з тихим шелестом закривається і зостаюсь зовсім одна. По кімнаті пливе приємний цитрусовий аромат. Ще хвилину тому, я б ним щиро насолодилась, люблю бергамот, апельсин. Від нього завжди відчуття свіжості та бадьорості. Якою б не була стомленою, а наче енергії більшає, варто лише вдихнути улюблені запахи. Але зараз і він не рятує, лише зміцнює тривогу та збентеження.

— Жека, — звучить з динаміка під стелею голос Олега. — Перший приклад: Двадцять чотири поділити на два.

― Дванадцять, — відповідаю, не задумуючись. Готуюсь до наступного питання. Це лише пристрілка. Реальні завдання чекають попереду. Не хотілося б, зіпсувати результати. Чи ж мені не знати, яка це кропітка праця. А проте в вухах починає шуміти, й, наче закладає. Я знову сковтую, намагаюсь прогнати відчуття тиску.