Розділ 7. Той, хто залишився в тіні

Двері повільно відчинилися. Настя притиснулася до холодної кам'яної стіни. Вона стояла в темряві між старими шафами з документами, намагаючись не дихати занадто голосно. Кроки пролунали вже зовсім поруч. Хтось зайшов до підземної кімнати. Настя бачила лише силует. Високий. У темному плащі. Той самий, якого вона кілька разів помічала в коридорах. Незнайомець повільно підійшов до столу. Кілька секунд розглядав карту маєтку. Потім узяв один із документів. Настя напружила зір. Якщо вона зможе побачити його обличчя… Але раптом чоловік заговорив і від несподіванки вона ледь не видала себе.

— Ти запізнився.

У кімнаті був ще хтось. Із дальнього кутка вийшла друга людина. Нижча на зріст. Обличчя ховалося в тіні.

— Я не міг прийти раніше, — відповів другий голос.

Настя завмерла. Цей голос здавався знайомим, але вона не могла зрозуміти чому.

— У нас проблеми, — сказав перший.

— Через дівчину?

— Через усіх.

Другий чоловік тихо засміявся.

— Ти нервуєш.

— Після того, що сталося з Греєм, маю право.

— Це була необхідність.

— А місіс Гамільтон теж?

Запала коротка тиша.

— Вона знала занадто багато.

Настя відчула, як по спині пробіг холод. Вони говорили про вбивства так спокійно, наче обговорювали погоду.

— А Роман? — запитав перший.

— Він ще живий, поки що.

Перший чоловік вдарив кулаком по столу.

— Ми домовлялися не переходити межу.

— Межу перейшов Грей. Він хотів сказати правду. Саме тому він помер.

У кімнаті стало тихо.

Настя боялася навіть поворухнутися.

— Що будемо робити з Настею? — раптом запитав перший.

Серце пропустило удар.

— Вона надто багато бачить, але ще не все розуміє.

Другий чоловік трохи помовчав.

Потім сказав:

— Якщо знадобиться, вона стане наступною.

Настя відчула, як холод стиснув груди. Тепер вона знала напевно. Убивця існує і він уже думає про нову жертву. Раптом десь нагорі пролунав гуркіт. Обидва чоловіки здригнулися.

— Що це було?

— Не знаю.

— Перевір.

Перший силует рушив до дверей. Настя зрозуміла: якщо він зараз увійде глибше в кімнату, то обов'язково її помітить. Вона почала повільно відступати. Крок. Ще крок. І раптом зачепила ногою металеву коробку. Пролунав дзвінкий звук. Абсолютна тиша. Обидва чоловіки завмерли.

— Ти чув?

— Так.

Настя кинулася бігти. Вона неслася коридором, майже не бачачи дороги. Позаду почувся крик:

— Стій!

Потім кроки. Швидкі. Важкі. Її переслідували. Настя вискочила на сходи. Ледь не впала. Піднялася. Побігла далі. Позаду вже було чути голоси. Двоє. Точно двоє. Вона вибігла до бібліотеки. Штовхнула шафу. Таємний прохід зачинився. Кроки стихли. Настя стояла посеред бібліотеки, задихана і налякана. І саме в цей момент увімкнулося світло.

— Насте?

Вона різко обернулася. Перед нею стояв інспектор Дорошенко. Через десять хвилин вони сиділи в його кабінеті. Настя розповіла все. Про підземну кімнату. Про карту. Про слово «Жива» біля імені Софії. Про двох чоловіків. Про розмову. Інспектор слухав дуже уважно. Не перебиваючи. Коли вона закінчила, він довго мовчав.

— Ви мені не вірите?

— Навпаки.

— Тоді чому мовчите?

— Бо якщо це правда, справа набагато складніша, ніж я думав.

Він підвівся. Підійшов до вікна.

— До сьогодні я був упевнений, що маємо одного вбивцю.

— А тепер?

— Тепер я думаю, що їх двоє.

Наступного ранку весь маєток гудів від чуток. Хтось бачив світло в бібліотеці. Хтось чув кроки. Хтось помітив, що одна з кімнат була відчинена серед ночі. Але найгірша новина чекала попереду. Близько дев'ятої ранку інспектор отримав результати аналізу документів із підземної кімнати. І серед них знайшов дещо дивне. Список усіх учасників конкурсу з позначками. Навпроти кожного імені стояла дата. Грей — 14 жовтня. Місіс Гамільтон — 16 жовтня. Роман — 18 жовтня. І навпроти ще одного імені теж була дата. Сьогоднішня. Ім'я належало Богдану Левченку. Інспектор негайно наказав знайти Богдана, але його ніде не було. Кімната порожня. Їдальня порожня. Бібліотека порожня. Тераса порожня. Вони обшукали весь маєток. Безрезультатно.