Глава 31

Кімнати батька розташовувалися в іншому крилі тієї самої будівлі, де мене поселили, але його на місці не виявилося. Як розповіла служниця, що прибирала там, лікар зазвичай проводить час у королівській лікарні.

Туди ми й поїхали, по ходу вивчаючи околиці.

Будинок лікарні розташовувався досить далеко від основних будівель, майже біля центральних воріт. Коли ми дісталися, бідолашна Мірана була вже, як вона висловилась, на межі виснаження. Всю дорогу мені нарікаючи на легковажне ставлення до свого здоров'я та до своєї слуги. Яка, якщо зробить ще пару кроків, таки помре з голоду.Тому, як тільки я побачила батька, відпустила бідолаху додому, заявивши, що назад повернуся разом із батьком. А вона може бути вільна і добре подбає про свій порожній шлунок.

Побачивши нас наближених, татко, на диво, зрадів моїй появі. Як і належить нормальному батькові, одразу ж повів мене пити чай і почав розпитувати, як у мене справи, як облаштувалася.

Відповідала йому загальними фразами, не вдаючись до подробиць. Не розуміючи, чи можна довіряти цій людині, не поспішала бути відвертою.

Про випадок із корсетом вирішила теж промовчати. Цілком можливо, що це батько намагається мене позбутися.

Чай ми пили в лабораторії зі стелажами, заставленими різними колбочками, сушеними травами, підвішеними до стелі, величезною піччю, де стояв значних розмірів казан. Мабуть, для приготування різноманітного зілля. Приміщення та атмосфера дуже нагадували будиночок відьми з казок, тільки сама господиня наче вийшла. А замість неї за столом, накритим чистою білою скатертиною, сидів у білому одязі лікар і я в ніжно-блакитному, зовсім не відповідаючи духу інтер'єру.

Поговоривши трохи на абстрактні теми, татко, нарешті, підняв ту, що цікавила його.

- Як пройшла зустріч із третім принцом? - спитав він, не дивлячись у вічі і вдаючи, що захоплений вмістом чашки з чаєм.

- Нормально, - кинула я байдуже, уважно стежачи за реакцією батька. – Тільки Дракон чогось дуже розлютився.

Додала, із задоволенням спостерігаючи, як на його обличчі на мить з'явилася посмішка і зникла.

- Що ж його так розлютило? - запитав татко, пересуваючи на столі чашки.

Рухи різкі. Напевно, нервує. Не зрозуміло тільки, через занепокоєння дочкою, чи про свої плани?

- Не знаю, - знову видала я, безглуздо поморгавши. - Мені здається, що в нього щось не вийшло, ми навіть не поговорили, принц швидко пішов.

Про те, що Чорний виявив амулет, вирішила передчасно залишити в таємниці, спочатку треба зрозуміти, хто на моєму боці.

З батьком мені добре виходило зображати легковажність юного віку. Шкода, що з Драконом поки що не виходить.

 - Це нічого, - татко поплескав мене заспокійливо по руці. - Не хвилюйся, він тобі не нашкодить.

У цей момент мені здалося, що він щирий стосовно мене, але щось його обтяжує. Як же складно у всьому розібратися!

Після цих слів татко впав у якусь меланхолічну задумливість.

Не стала відволікати його від важливих думок, допивши чай, з цікавістю почала розглядати судини на поличках. Пари бутилочок виявилися такими ж, як я знайшла в кишені загиблої дівчини.

Розрізнялися лише незрозумілими візерунками, наче виплавленими на поверхні скла.

- Що це? - спитала, взявши в руки красиву синю пляшечку з золотими написами по поверхні.На відповідь я не розраховувала, але тато несподівано виплив із своїх мрій, заговорив:

- Це зілля забуття, - видав він, швидко підвівшись і забиравши в мене з рук ємність, тривожно зазирнув у вічі: - Ти пила з такого самого?

- Ні, - відповіла, спантеличена його реакцією.

- Відповідай чесно, - він несподівано схопив мої руки. - Алана, ти пила зілля з такої посудини?

- Ні! - знизала я плечима. - Взагалі вперше бачу таку цікаву пляшечку.

- То правда? – трохи спокійніше продовжив татко. - Виходить, ти справді втратила пам'ять. А я подумав, що це твій черговий прийом. Бідолашна моя дівчинко, що ж з тобою сталося?

Він притис мою голову до грудей, і ми простояли якийсь час обнявшись.

Я знову губилася в здогадах: судячи з реакції, татко мене любить, що ж тоді було з амулетом, і чому він так дивно поводиться? Дочкою зовсім не цікавиться?

Коли батько мене відпустив, на його обличчі були сльози. Якщо в покоях імператора це можна було списати на гру перед Драконом, то тут йому нема чого вдавати. Значить, він щирий?

- А що це за зілля забуття? – перервала я незграбну тишу, показуючи пальцем на синю посудину.

- Це, - батько важко зітхнув, крадькома витерши вологу зі щік. - Це зілля стирає пам'ять. Будь з ним обережніша.

- Навіщо комусь стирати пам'ять? - простежила я за тим, як татко засовує злощасну пляшку подалі.

- Після війни такі еліксири мали велику популярність. Люди хотіли забути гіркоту втрати рідних. Але це виявилося згубно. Забувши жахіття минулої війни, вони відразу починали нову. Тому за наказом імператора зілля заборонили виготовляти. У мене лишилося небагато.Зберігаю про всяк випадок. Але краще, щоб воно взагалі ніколи не знадобилося.

«Та вже, непотрібне зілля. Людям взагалі не варто нічого забувати, тим паче біль від втрати близьких. Це якщо її забути, нікого втратити не шкода. Навіть страшно подумати, до чого може дійти людство, не пам'ятаючи найважливішого. І помилки забувати не варто, адже на них навчаються. Як же ми тоді досвіду набиратимемося, і ставатимемо сильнішими?»