Нелегка розмова

Наступного ранку Раав прокинулася зовсім розбитою. Майже всю ніч вона не могла стулити очей: у пам'яті раз у раз поставали події вчорашнього вечора. Часом їй навіть здавалося, що все це був лише сон, але, підвівшись із ліжка й окинувши поглядом кімнату, вона побачила на столі червону мотузку. Сумніви вмить розвіялися — це був не сон!

Навіть не вмившись як слід і лише злегка зачесавши густе, чорне як смола волосся, вона поглянула на себе в дзеркало і зрозуміла: треба сьогодні ж поговорити з батьком. Нашвидкуруч з’ївши перепічку та кілька плодів інжиру й запивши їх холодним молоком, Раав накинула на голову покривало, щоб менше привертати увагу сторонніх. Швидкою ходою вона попрямувала вузькими вуличками до батьківської оселі.

Майже бігом подолавши кілька кварталів, вона звернула в провулок, де стояв двоповерховий будинок батьків. У прибудові на першому поверсі була майстерня. Батько, чоботар за ремеслом, саме сидів на маленькому ослоні й прошивав великою голкою підошву.

— Що сталося, доню? На тобі лиця немає, — мовив він, підвівши очі.

— Батьку, давай поговоримо в майстерні, — тихо сказала Раав. — Я не хочу, щоб нас хтось почув.

Відклавши роботу, батько замкнув двері, і Раав, прямо подивившись на нього, почала відкривати свою таємницю:

— Учора я ледь не наклала головою. Я допомогла двом вивідувачам з Ізраїлю сховатися в моєму домі, а потім спустила їх через вікно по мотузці.

— Доню, ти з глузду з'їхала! — вигукнув батько. — Вони ж наші вороги! Чому ти не покликала варту?

— Батьку, — перебила Раав, не давши йому договорити. — Я допомогла їм, бо це єдиний спосіб для нас урятуватися. Ти ж сам розповідав мені в дитинстві про Бога Ізраїлю, що Він — наймогутніший. Ти пам’ятаєш?

— Так, дитино, але ж і наші боги нам допомагають. Ми маємо гарні врожаї завдяки тому, що вони дають нам дощ і сонце. Вони захищають нас...

— Батьку! — знову перебила Раав. — Цього разу вони нам точно не допоможуть. Згадай: навіть великого фараона, якого самого вважали богом, Єгова втопив разом із військом у морі. Ці два вивідувачі поклялися врятувати нас, нам треба лише зробити те, що вони звеліли.

— І що ж вони наказали зробити?

— Коли їхнє військо підійде до Єрихона, нам треба зібратися в моєму домі. У вікні я вивішу червону мотузку, і ми не повинні виходити з хати, аж поки місто не буде здобуте.

— Але як вони візьмуть наше місто? У нас дуже високі мури. Невже вони підпалять його?

— Батьку, я й сама не знаю. Нам треба довіритися їхньому Богові й благати Його про захист.

Батько глибоко замислився, опустивши погляд. Потім він подивився в куток кімнати, де стовбичило невелике дерев’яне зображення сімейного божества, перевів погляд на Раав і мовив:

— Що ж, робити нічого. Принаймні ми можемо спробувати — ми нічого не втрачаємо. А можливо, і справді врятуємося. Я зачиню сьогодні майстерню і обійду всіх родичів. Звісно, спершу візьму з них клятву, щоб вони нікому не проговорилися про тебе. Спочатку поговорю з твоєю матір'ю, а потім з усіма іншими.

Раав зі сльозами вдячності на очах відповіла:

— Батьку, я знала, що ти повіриш мені.

Обійнявши його на прощання, вона знову накинула покривало і швидким кроком повернулася додому.

За кілька днів батько Раав устиг переконати всіх рідних. Сім’я перенесла цінні речі, золото, срібло, а також запаси їжі та води до оселі Раав, адже ніхто не знав, скільки триватиме облога.

А тим часом ізраїльтяни вже підійшли до Йордану й отаборилися на іншому березі. Тепер вони бачили місто, але широка річка стояла перепоною на їхньому шляху. У народі говорили різне: одні вірили, що Єгова повторить диво Червоного моря і розділить води Йордану, інші ж сумнівалися.

Минуло кілька днів. Провідники народу вийшли з намету Ісуса Навина після наради й попрямували до своїх племен, щоб сповістити важливу новину: Єгова вчинить диво. Народу потрібно буде йти за священниками, що нестимуть Ковчег Завіту. Щойно ноги священників торкнуться води, Єгова зупинить течію річки, вода стане стіною, і весь народ зможе пройти по сухому дну.