Розділ І

   Таємниця білої вовчиці 

                                                                                           Розділ І

В одній старенькій хатинці, біля густого тисячолітнього лісу, жив собі один старий пан низенького зросту. З завжди охайними сивими бакенбардами, перукою ще з часів пишних балів, він був схожий на лакея, що служить у багатих панів. Звали його Тадеуш. Пам’ять пана Тадеуша попри значний вік треба сказати його ніколи не підводила: знав він безліч прикмет, казок, загадок, легенд. І цей список можна було продовжувати і продовжувати. Старого Тадеуша називали скринею мудрості. Чепурненька хатинка його стояла недалеко від одного села, де жили  дуже працьовиті й дружні люди. За порадою до пана Тадеуша завжди зверталися, коли треба було когось розсудити і сказати чия правда, коли потрапляли в біду і не знали, як з неї вийти. Вмів пан Тадеуш тлумачити сни і навіть зазирати у майбутнє.

Щонеділі опівдні збиралися у Тадеуша за великим кедровим столом сільські діти і слухали казки мудрого старенького. Бувало послухати його приїжджали на возах, запряжених шкапами чи волами з інших віддалених сіл. А ще дорослі й старі люди, хто казки полюбляв, часом заходили до нього в хатинку, щоб і собі трохи послухати історії про чарівні світи і ненадовго побувати в казці.

Тадеуш встав, натягнув залатаний кожух і чобітки брунатного кольору, і відчинив скрипучі двері, які ледь переносили тріскучий мороз.

На порозі він привітався з поштарем Любомиром, який якраз передавав йому листа. 

– От,  – казав Любомир,  – прийшов до вас, пане Тадеушу, лист від невідомого відправника. Скільки років працюю поштарем, вже п’ятий десяток минає, але такий лист вперше бачу.

– Ти диви! Підписано золотим пером, закріплено зеленим сургучем. Хто б це міг бути? – замислився на хвилинку старий Тадеуш. 

Але денний морозець-тріскун нагадав йому про себе. Тоді пан Тадеуш подякував поштарю і запросив його у хатиночку почаювати.

Не відмовився поштар Любомир від запрошення. Голосно привіталися з ним діти, щойно увійшов він у хатку. Привітався і він з ними та сів відігріватися біля печі. «Хоч попереду ще у мене  багато праці, відпочити трохи не завадить». – подумав поштар і накинув на плечі в’язану ковдру, що простягнув йому господар хатинки. 

Пан Тадеуш поклав загадкового листа на дерев’яну полицю і почав розповідати казку, що якраз була про зиму і крижане царство. Діти і поштар уважно вслухалися у кожне слово оповідача.

***

Віхола. Віхола. Не вщухала ні на мить. Заліпила очі кожному, хто їхав в каретах чи у возах, чи йшов пішки. Був місяць-студень.

У величезному крижаному замку жила цариця Зима. Вона стояла у білосніжній кімнаті, розшитій усюди філігранними срібними візерунками,і дивилася сумними і водночас суворими очима на віхолу.  У чотирьох кутках кімнати палав у начищених до блиску смолоскипах сапфіровий вогонь. 

–  Чого виєш вовком, Віхоло  Віоліно? – запитала було її цариця Зима.

– Бо Ви так наказали мені, царице.

 –Віхоло Віоліно, куди поділася моя племінниця? Яка чаклунська сила забрала її до себе? 

– Того не бачила я, Ваше Величносте. Тільки вдосвіта  на скляному мосту царські рибалки помітили білу вовчицю, що одиноко ходила ним. Коли з-за сіруватого обрію винирнули червоні промінці  сонця, білої вовчиці наче і не було, розтанула як той туман.

– Біла вовчиця … – промовила якось особливо проникливо цариця Зима. Мене колись попереджала сама майстриня Крига про те, що племінниця моя – Амелія зникне. І все це буде пов’язане з білою вовчицею…

– Пророцтва неодмінно збуваються, якщо хтось про них  ще й прочитає в книзі. – сказала цариці Віхола Віоліна.

– Правду кажеш, Віхоло. Тільки-от немає в мене тієї книги у срібній оправі, де пророцтво те було написано літерами, вишитими діамантовими нитками. Позамітай галявині і ниви, а завтра як заблищить у небосхилі місячне срібло, вертай назад до мене у крижаний замок.

– Слухаюсь, Ваше Величносте. – відповіла Віхола Віоліна і полетіла туди, куди наказала їй цариця.

Та не все Віхола Віоліна – служниця зимова, розповіла своїй  суворій цариці. Обманювала її снігова донька, адже була у змові. Щовечора літала Віхола до дивного дерева і шепотіла йому щось годинами. Простому людському оку дерево те здалося б звичайним-звичайнісіньким. Але не чарівницям.  Снігові доньки – Хурделиці, Віхоли, Заметілі, Хуртовини, Завірюхи чаклували, ставали невидимими, перетворювати когось на кригу. Одним словом могли робити все що завгодно.

Та шепотілася Віхола Віоліна не аби з ким, а зі злою відьмою –  Касандрою, яку колись давно перетворила цариця Зима на засохле дерево. Ще дитиною Віхола була свідком їх розмови і знала, чому між відьмою Касандрою і царицею Зимою сталася сварка. Адже Касандра воліла стати новою царицею і правити зимовим царством. Вона прийшла до цариці Зими і попри всю злість, з якою вона народилася на цей світ багато століть тому, розповіла, що бачить себе у майбутньому наступною зимовою царицею. 

– Я не заподію зла Вам, царице Зими. Я зроблю все за законом, які встановлюють давні пророцтва.

Відьма навіть пропонувала їй угоду: обіцяла залишити княгинею зимового царства, першою радницею, а її єдину племінницю – князівну Амелію своєю наступницею. Не стерпіла цариця Зима таких слів, напустила на відьму Касандру вихор. Тисячі невидимих мотузок зв’язали Касандру. Цариця Зима у білосніжній кареті, запряженій срібними кіньми,  на крилах холодних вітрів полетіла у зимовий ліс. Весь час вона тримала потужною силою погляду вихор, а у вихорі  свою суперницю – відьму Касандру. 

Цариця зупинила високо над лісом величну карету з кіньми, які покірливо виконували кожний її наказ. Дістала повелителька Зими з кишені розкішної білосніжної шуби срібну чарівну паличку з об’ємною зірочкою. Зірочка та спалахнула золотим свіченням. Магічне світло поглинуло вихор і вже через мить на місці вихора стояло велике засохле дерево.