Таємниця Білої криниці

Платон Антонович вже кілька годин ходив з рушницею полями і ярами по околицям Красноставців. Дан - темний, з білими плямами спанієль Платона Антоновича, весло і невтомно крутився коло ніг. Коли господар зупинявся, поправляючи на плечі рушницю і діставав з бокової кишені жилету срібний портсигар, Дан одразу опускався на ріллю і відпочивав. Платон Антонович неспішно діставав цигарку, закурював, пускаючи сизі ароматні клуби диму і уважно оглядав безкрайні поля, пагорби, невисокі сірі скелі Товтр, які немов кістяки старовинних доісторичних істот, то тут, то там виступали з землі. Десь вдалині, майже коло самого виднокраю темнів старий оринінський ліс і білі, мов пух невеликі хмари пливли по яскраво-синьому небу у бік лісу. Правіше від лісу, десь внизу серед пагорбів і густих садах біліли весняним цвітом хати - там було село, з якого Платон Антонович - красноставський сільський вчитель разом зі своєю собакою вийшли ще затемна.
На лівому боці мисливського ременя, трохи позаду, висіла невеличка лопата, яку Платон Антонович спеціально взяв з собою. Крім мисливської справи, вчитель полюбляв історію і археологію, ось і вирішив трохи покопати землю коло Білої криниці.
Старі люди казали, що давним-давно, у сиву давнину, ще у часи, коли на Поділля не прийшли монголи, перше село знаходилось десь коло Білої криниці - на високих неприступних схилах Жванецького каньйону.
Платон Антонович був вже там кілька разів, знайшов навіть старе русло Жванчика.
Та тепер на цьому місці були лише густі зарості кизилу і ліщини і невелике джерело з дуже смачною чистою водою, яка текла з під скелі.
Вчитель взяв з собою невеличку складну лопату для того, щоб трохи покопирсати землю - може і щось цікаве знайдеться.
На дворі була рання осінь. Ще яскраво і приязно світило сонце, ще густа зелень польових трав не висохла і не пожовкла. Ще непролазні чагарники глибоких байраків соковито зеленіли, але дні потроху ставали коротші, ночі холодніші, а хмари плили по небу все ближче до землі.
Неспішно і з задоволенням викуривши цигарку, Платон Антонович дістав з кишені невеличку плоску фляжку з коньяком і зробив невеличкий ковток.
- Ех, добре!- вчитель навіть прицмокнув від задоволення.
Він сховав фляжку і попрямував згори до краю поля. Там, внизу був величезний яр, який петляв серед полів, немов гігантська змія і десь там, коло Оринина, зливався з жванецьким каньйоном.
Дійшовши до краю поля, Платон Антонович по непримітній стежці почав спускатись вниз, у саме серце густих майже непролазних заростей. Десь там була Біла криниця.
Поступово тонкі, довгі галузи аркою зімкнулись над головою, заступаючи сонячне світло. Тут, на самому дні глибокого крутого яру, там де тік невеличкий струмок, царювали вічні сутінки. Пахло папороттю, м'ятою і ще чимось терпким і вологим. Дан крутився під ногами і винюхував стежку. Пес шаленів від нових запахів. Шерсть на холці піднялась дибки.
Платон Антонович перейшов через струмок на інший бік яру і пішов вперед, вишукуючи стежку.
А ось і вона. Непримітна, схожа на звірину, тасьма вела кудись догори і ховалась серед чагарників. Це напевно і була дорога до Білої криниці.
Тут, у каньйоні було тихо, лише горобці несамовито виспівували у кущах кизилу.
Та раптом спів припинився. Платон Антонович зупинився, прислухаючись. Дан також завмер, витягуючи шию вперед. Права лапа піднялась догори.
- Щось почув, - здогадався Платон Антонович. Вчитель зняв рушницю з плеча і повільно, намагаючись не підіймати шуму, пішов далі. І точно, через кілька десятків кроків, Платон Антонович почув глухий стук. Ніби хтось бив молотком по дереву.
- Що це?
І майже одразу почулось тихе іржання коней.
- Значить десь тут були люди!
Вчитель повільно пішов вперед, жестом заспокоюючи собаку. Платон Антонович зійшов зі стежки і почав підійматись на гору. Він здогадався що якісь люди щось роблять зовсім поруч коло Білої криниці і вчителя розбирала цікавість - хто ці люди, і чим вони займаються.
Платон Антонович ліг на землю і кілька останніх кроків до верхнього краю каньйону проповз на боці. Він обережно розсунув товсті стеблі чистотілу і побачив у десяти кроках попереду, на невеличкій галявині двох людей. Вони копали яму. Поруч з ними стояли два коня.
Копачі були спиною до вчителя і про щось неголосно говорили. Платон Антонович прислухався - йому здалось, що один з голосів - високий, майже жіночий йому знайомий. Так! Він впізнав одного з чоловіків - низькорослого, з великою немов баняк головою. Це був красноставський п'яничка і нероба Опанас Капуста.
Іншого чоловіка - худого, жилавого, з темною рудою щетиною, вчитель здається також десь бачив, та точно не міг згадати де саме.
Платон Антонович поклав долоню на спину собаці, заспокоюючи. Дан усе зрозумів і лише мілко завиляв хвостом.
Раптом копачі зупинились. Під заступом щось клацнуло.
- Це воно?- збуджено сказав Опанас.
- Може камінь? Розпорпай, тільки обережно,- відповів жилавий.
Опанас Капуста нагнувся і вчитель перестав його бачити.
- Когунь, поможи,- почув Платон Антонович.
- То це що, той самий Когунь - розбійник з Циганівки? - подумав про себе вчитель,- але ж він, здається, вже років за п'ять, як на каторзі.
Тим часом копачі витягнули з ями невелику дерев'яну скриню. Жилавий дістав кривий ніж і почав ним колупати скриню.
- Невже вони скарб знайшли?!- пронеслось у голові вчителя.
- В тому самому місці, де він сам він хотів копати!?
Серце від хвилювання заколотилось у грудях.
Жилавий, якого Опанас Капуста, звав Когунем , нарешті зміг просунути лезо ножа туди, куди треба. У скрині щось клацнуло і верхня кришка відкрилась.
Опанас опустив руки всередину і дістав темний згорток. Руки п'янички мілко тряслись. Він розгорнув тканину і у руках ніби запалав жовтий вогонь. Це була золота чаша. За формою дуже схожа на ту, яку використовують у храмі для причастя.
- Це золотий потир! - прошепотів Опанас,- Господи, я ж казав, що в цьому місці була стара церква!
Когунь узяв чашу в руки і став уважно її роздивлятись. Потім попробував край потиру зубами.
- Ну що, золото?- збуджено прошепотів Капуста.
- Так, чисте золото,- відповів Когунь, оскаливши жовті короткі зуби.
- Дай мені, дай! - сказав Капуста, вириваючи знахідку з рук товариша,- тепер ми багаті! Ох, загуляю тепер!
Він став цілувати чашу, обіймати, притуляти до грудей, до обличчя.
Далі все відбувалось, наче у напівсні. Платон Антонович спочатку помітив лише якийсь рух, а потім почув різкий голосний крик. Когунь якимось непримітним рухом схопив з землі чокан і коротко замахнувшись, вдарив гострим кінцем Опанаса Капусту по голові. Удар прийшовся у тім'я. Капуста закричав, схопившись за голову, але вбивця затулив жертві рота долонею. Якусь мить здавалось, що відбувається боротьба, але то були лише передсмертні судоми жертви. Опанас Капуста затих і осів у яму. Когунь відпустив обм’якле тіло і піднявся з ями.
І в цей час Дан, раптом вирвався з рук Платона Антоновича і з голосним гавканням кинувся у бік вбивці. Когунь на мить оторопіло завмер, але потім, схопивши золоту чашу, побіг коня, одним рухом заскочив на нього і різко свиснув. Кінь кинувся через хащі і вже наступної миті вчитель чув лише далекий стук копит.
Вже з запізненням Платон Антонович схопився за рушницю. Потім піднявся на неслухняних ногах і підійшов до викопаної ями. Тіло Опанаса Капусти лежало вниз обличчям у калюжі темної крові. Вчитель подивився на відкриту старовинну скриню. Вона була пуста, поруч лежала темна тканина, в яку був загорнутий золотий потир.
- А це що? - скриня спочатку здавалась порожньою, але на самому дні лежала непримітна невелика смужка з закарлючками.
Вчитель обережно дістав смужку. Це була берестяна грамота.
Він засунув її у кишеню, потім скочив на другого коня, і крикнувши собаці, поскакав у бік Красноставець. Дан, стелячись по землі, немов лисиця, побіг слідом.

Наступного дня, незважаючи на всі події, Платон Антонович проводив уроки у сільській школі. Але робив це без натхнення, часто задивлявся у вікно, мовчав, задумливо крокуючи між столами. У голову постійно лізли згорблена спина вбитого Опанаса Капусти у ямі, вчорашня розмова з приставом, берестяна грамота, яка лежала у столі в кабінеті. Від усіх цих думок навіть розболілась голова. Хотілось якнайшвидше закінчити уроки і піти додому, випити холодної вишневої наливки з льоху і лягти у постіль.
Платон Антонович зусиллям волі зупинив нескінченний потік тривожних думок і далі почав розповідати дітям про моря і океани - тривав урок географії. Діти у класі - їх було коло двадцяти - від зовсім малих - років семи, до здорованів років тринадцяти, займались своїми справами, майже не звертаючи уваги на вчителя. Лише на якийсь короткий час дітей зацікавив невеликий глобус, який Платон Антонович поставив на вчительський стіл, але вже зовсім скоро і на нього перестали звертати уваги.
Платон Антонович розповідаючи про материки, підійшов до вікна. Вулиця навпроти школи була майже порожня, лише якийсь чоловік стояв через дорогу, підперши спиною стару вишню і жував травинку. Платон Антонович впізнав чоловіка - це був Когунь! Він дивився на школу і побачивши у вікні вчителя він якось недобре посміхнувся. Платону Антоновичу зробилось не по собі. Він запнувся і швидко відійшов від вікна.
Вже після уроків, коли усі діти розбіглися додому, Платон Антонович затримався у школі. Він дивився, як крива Вілька - служниця у школі, миє підлогу і час від часу кидав короткі стривожені погляди у вікно. Але Когуня вже не було.
- Чого ви, Платоне Антоновичу, додому не йдете?- питала стара служниця, полошкаючи ганчірку.
- Так, так, зараз вже йду,- відповідав вчитель, складаючи перо, олівець і складний ножик у саквояж.
Він вийшов зі школи, і стривожено оглядаючись швидко пішов додому.
Вже увечері, коли стемніло, Платон Антонович позамикав двері і вікна. У кабінеті, поруч зі столом він поставив до стіни заряджену рушницю. А на столі тихо і затишно гуділа мідна джезва на спиртівці.
Платон Антонович холостякував, тож вечерю - смажену картоплю з цибулею і яєчнею, а також салат з свіжих огірків, зеленою цибулі, кропу і сметани приготував собі сам. Він, як старий холостяк, готував смачно і дуже полюбляв куховарити. Ось-ось повинна була закипіти кава і Платон Антонович чатував коло спиртівки. Проґавиш кілька секунд і вважай справа пропала - кава вже не буде такою запашною і смачною, доведеться виливати і варити заново. Та ось коричнева шоколадна пінка почала повільно підійматись по вузькій шийці джезви і Платон Антонович спритним рухом зняв посудину з вогню. Він почекав кілька секунд, поки гуща трохи осяде і обережно перелив напій у фаянсову філіжанку.
Ось і добре.
Загасив спиртівку і пішов накладати вечерю собаці - Данові. Дан ночував звичайно на дворі. Лише деколи зимою, коли намітало багато снігу і морози були такі, що у саду тріскались стовбури яблунь, Платон Антонович пускав Дана у теплу хату. Але і тоді пес ночував у сінях, коло самих дверей.
Вчитель налив собаці у миску старого борщу, мілко накришив туди хліба і пішов на двір.
Платон Антонович покликав собаку, але Дана ніде не було.
Напевно десь парубочить, - подумав вчитель, вдивляючись у сутінки. Він лишив миску коло собачої буди і пішов у хату.
Повечерявши і неспішно попиваючи каву, Платон Антонович обережно дістав берестяну грамоту, яку знайшов у скрині і став уважно роздивлятись. На вузькому прямокутнику був якийсь напис, чи то болгарською, чи старослов'янською мовою. Деякі слова вчитель міг розібрати, але загальний зміст зовсім вислизав із розуміння.
Перше слово схоже на "злато" - це золото. Потім щось незрозуміле з титлами, як у старих церковних книгах. Потім знову " златих" і знову щось незрозуміле. А потім слово "мір" і в кінці здається "ведмідь".
Від напруги і азарту, а може і від ситної вечері, на чолі Платона Антоновича навіть виступили краплі поту.
Ні, тут він не розбереться. Вчитель почесав тім'я і раптом згадав, хто напевно зможе йому допомогти у цій справі. Отець Нікодим!
Священик закінчив Академію, окрім того він полюбляв усякі загадки і головоломки. Тож завтра треба буде завітати до отця Нікодима і все йому розповісти. Може разом вони зможуть розгадати таємницю берестяної грамоти. Крім того, знахідкою того вбивці був золотий потир - чаша, яка використовується для Святого причастя.
Все, вирішено! Завтра йду до отця Нікодима!
Коли зранку Платон Антонович вийшов у двір, то з подивом побачив, що миска Дана так і лишилась повною. Лише кілька мух плавали по поверхні собачої юшки. Вчитель кілька разів голосно покликав собаку, та у відповідь була лише тиша.
Собаку Платон Антонович знайшов за хвірткою. Дан лежав у кропиві, паща була напіввідкритою, на носі і морді застигла піна. Скляні мертві очі дивились кудись вбік. Було ясно, що собака була отруєна.

- Отче, а ви усю Біблію прочитали?
- Так, прочитав.
- Один раз?
- Ні, не один.
Отець Нікодим разом зі своїм вихованцем Гожо вели неспішну бесіду, збираючи з землі яблука у своєму невеличкому садку.
- А я чув, - задумливо говорив Гожо,- що той, хто прочитає усю Біблію від початку до кінця, стає або святою людиною, або сходить з розуму.
- Це хто тебе такими енциклопедичними знаннями забезпечив? - глузливо спитав отець Нікодим.
Гожо зам'явся, та все ж відповів:
- Чув, як баба Скелета розповідала.
- Ну, бабі Секлеті дай волю - вона і правити почне у церкві,- засміявся отець Нікодим.
Баба Скелета прибирала у храмі, і деколи стояла на свічному ящику. Але коли зір її зовсім став негодящий, отець Нікодим більше не благословляв стару стояти коло свічного ящику, тож вона лише після служби мила підлогу у церкві і при цьому була головним охоронцем церковних правил, які у більшості, сама і понавигадувала.
- Я кілька разів намагався почати читати Біблію,- говорив Гожо,- та коли доходив до того місця, де пишеться про розміри храму, до того, що там повинно бути, то голова починає йти кругом. Я вже нічого не розумію. І каюсь - бажання читати далі пропадає...
- Бог у поміч!
Отець Нікодим і Гожо одночасно повернулись і побачили сільського вчителя, Платона Антоновича, який стояв коло хвіртки. Вигляд у Платона Антоновича був так собі - рідке волосся стирчало в усі боки, каштанові бакенбарди теж були нечесані, так, що сільський вчитель був більше схожий на старого кота. На підборідді проступала сива щетина. А саме головне - в очах отець Нікодим одразу побачив розгубленість і страх.
Священик витер руки о брезентовий фартух.
- Проходьте, Платон Антонович, будьте ласкаві. Ми якраз збирались випити кави, так що ви вчасно.
- А у мене Дана отруїли.
- Що?!
- Вчора собака пропала, а ось сьогодні знайшов її коло хвіртки. Мертвою.
Отець Нікодим уважно подивився на розгубленого вчителя, а потім сказав:
- Платон Антонович, прошу вас у хату. Розкажете все докладно.
Поки отець Нікодим готував каву, сільський вчитель розказував про все, що з ним вчора сталося. Священик вже і сам чув про цю страшну пригоду - у Красноставці вчора приїздив старий знайомий становий пристав Лук'ян Семенович. Після оформлення пригоди він заїхав і до отця Нікодима, вони поговорили, випили чаю з млинцями і сметаною. Лук'ян Семенович все розповів священику, так як знав, що отець Нікодим полюбляє усілякі таємні і загадкові справи. Отець Нікодим і сам збирався зайти до сільського вчителя, але той ось випередив священика.
Гожо також був присутній. Він сидів на лаві, коло вікна, уважно слухав розповідь Платона Антоновича, мовчав і тільки інколи кидав погляди на священика, коли той спокійно ставив уточнюючі питання. Платон Антонович спочатку розповідав нескладно і занадто емоційно, але скоро - чи то від присутності священика, який ніби розливав навколо себе флюїди спокою, чи то від ароматної кави, трохи заспокоївся, і все розповів докладно, намагаючись не пропустити жодної деталі. Під кінець своєї розповіді він витягнув з кишені знайдену берестяну грамоту, і обережно поклав на стіл.
- Ось про неї я вам і розказував. Може оцей клаптик берести зовсім нічого не означає, та все ж мені здається, що розшифрувати напис буде цікаво.
- Деякі слова я здається зрозумів, - сказав Платон Антонович, - але загальний сенс від мене на жаль вислизає. Ось думаю до ви, отче, зможете розгадати цю таємницю.
Гожо побачив, як одразу ж заблистіли очі у священика. Отець Нікодим узяв з шухляди лупу і опустився перед берестяною грамотою у крісло. Він деякий час мовчки оглядав візерунки написів, потім, ніби пробудившись, подивився на Платона Антоновича і Гожо.
- Ану, Георгій,подай, будь ласка папір.
Гожо взяв з полиці чистий аркуш і поклав на стіл.
- А тепер записуй те, що я буду диктувати. Готовий?
- Так.
- Пиши. Ні, краще давай я сам.
Отець Нікодим взяв перо, потім подивився на вчителя.
- Тут усе просто. Це церковнослов'янська мова.
Він почав повільно писати на чистому аркуші слова.
Золота. Голгофа. Сім. Золотих. Вогнів. Його. Брати. І. Світло. Для. Миру. У. Кам'яному. Череві. Ведмедя. Зайти. Лише. Через. Голову.
- Усе. Готово!
Платон Антонович і Гожо схилились над написом Вчитель повільно вголос прочитав потім подивився на священика.
- Отче, ви щось розумієте?
- Знаків пунктуації у тексті немає і титли неправильні, але сенс і контекст здається зрозумілим. Зараз попробуємо встановити, що саме мається на увазі. Отже.
- Золота Голгофа - однозначно ці два слова пов'язані. Сім золотих вогнів. Так, тут також зрозуміло... Його брати. І світло для миру. У кам'яному череві ведмедя. Зайти лише через голову. Ще раз.
- Золота Голгофа. Сім золотих вогнів. Його брати і Світло для миру у кам'яному череві ведмедя. Зайти лише через голову.
Отець Нікодим підняв погляд на вчителя і посміхаючись сказав:
- Здається, тут іде мова про скарб, який заховано у кам'яному череві ведмедя, до якого можна зайти лише через голову.
- Неймовірно!- на м'ясистій лисині Платона Антоновича від хвилювання виступили краплі поту.
- А де ж те кам'яне черево ведмедя? - спитав Гожо,- і як його знайти?
- Треба думати.
Отець Нікодим піднявся, узяв філіжанку з кавою і став ходити по кімнаті.
- Давайте розмірковувати. Берестяна грамота була у скрині коло Білої криниці. Крім непримітної грамоти там знаходився золотий потир, тобто ритуальна чаша для Причастя...
- Так! - вчитель ледь не кричав,- а коло Білої криниці за переказами у домонгольські часи знаходилась древня церква! Чи не може бути те, що викопали злодії - схованкою цінного церковного приладдя від нехристів?!
- Тобто ви хочете сказати,- промовив, зупинившись священик,- що золотий потир з того древнього храму?
- Так!
Помовчавши, отець Нікодим, раптом опустився у крісло і голосно засміявся.
- Що?- одночасно спитали Гожо і вчитель.
- Золота Голгофа, сім золотих вогнів, його брати, світло для миру - усе це церковне приладдя для богослужіння! Як я одразу не здогадався!
- Золота Голгофа - це ж золотий напрестольний хрест! Сім золотих вогнів - це семисвічник, також напевно золотий. Світло для миру - це ж Євангеліє! А ось його брати... - напевно золоті підсвічники чи ще якісь предмети для Літургії, схожі на семисвічник!
- Господи! - від хвилювання Платон Антонович почервонів, - виходить що золотий потир, який знайшов вбивця, був захований коло Білої криниці, а інше золоте літургійне приладдя, заховане в іншому місці, тобто десь у череві кам'яного ведмедя, до якого вхід тільки через голову!
- Саме так! - відповів отець Нікодим, переводячи дихання. Він і сам розчервонівся, чи то від гарячого кави, чи то від хвилювання і азарту.
- Лишилось лише знайти оте кам'яне черево ведмедя,- сказав задумливо Гожо.