Розділ 2

Будильник на тумбочці пробив сьому ранку, розрізаючи тишу квартири своїм різким звуком. Ксенія розплющила очі. Жодного сліду нічного переляку чи того нервового тремтіння, що з’їдало її кілька годин тому. Натомість усередині клекотіла дивна, спокійна впевненість.

Вона не підвелася одразу. Лежачи в ліжку, Ксенія ліниво глянула на відчинені дверцята шафи, де в напівтемряві виднілися вішаки з її одягом. Вона навіть не поворухнулася — лише злегка смикнула пальцями, ніби намотуючи на них невидиму нитку.

У повітрі щось ледь чутно вібрувало. В ту ж мить її улюблена атласна блузка та штани слухняно зіскочили з плечиків. Вони не впали на підлогу — тканина плавно піднялася в повітря, немов керована невидимими нитками, і сама прилетіла прямо до її рук, що чекали на ліжку.

Ксенія прийняла одяг так буденно, ніби робила це все своє життя. Жодного подиву, жодного запитання «як». Тільки легкий холод у грудях, який вона намагалася ігнорувати. Це відчуття було настільки природним, що лякало більше, ніж сама магія.

Вона швидко вбралася, кинула короткий погляд у дзеркало — зелені очі здавалися яскравішими, ніж зазвичай, ніби в них відбивалося світло, яке вона бачила лише в горах Орова. Поправивши волосся, Ксенія відчула, як сила всередині трохи вщухла, перетворившись на спокійне муркотіння десь під ребрами.

Їй було потрібно побачити дівчаток. Вона тихо, майже нечутно, вийшла зі спальні й направилася до дитячої кімнати, де ще спали Софія та Мартуся. У цьому маленькому, затишному світі її доньок Ксенія сподівалася знайти прихисток від того, що тепер стало частиною її самої.

Дівчатка повільно потягувалися в ліжках, неохоче розплющуючи очі під м'яким ранковим світлом. Ксенія стояла в дверях, і її серце стискалося від дивного, майже болісного занепокоєння. Вона не просто дивилася на них — вона придивлялася до найменшої дрібниці, до кожного руху та подиху.

Чи змінилися вони?

Мартуся, напнувши ковдру до самого носа, солоненько позіхнула й потерла кулачком зелене очко. Софія ж, як старша й доросліша, одразу почала бурчати про те, що їй знову снилися якісь складні уроки, і ліниво звісила ноги з ліжка. На перший погляд, це були ті самі її любі донечки — галасливі, сонячні, абсолютно звичайні діти.

Але Ксенія, стоячи на порозі, раптом відчула, як її новий, незрозумілий зір починає читати простір інакше.

Вона вдивлялася в їхні світлі кучері, у їхні обличчя, які були її точною копією, і шукала відповідь. Чи перейшла ця дивна, прадавня сила й до них? Чи торкнулася ця гірська спадщина маленьких голівок, чи, можливо, вона чекає свого часу, дрімаючи десь глибоко в крові, як це було з самою Ксенією протягом тридцяти семи років?

На секунду Ксенії здалося, що довкола Софійки та Мартусі повітря теж трохи легше й прозоріше, ніж зазвичай, а світло від вікна огортає їх чимось схожим на тихий, золотавий ореол. Дівчатка ж нічого не помічали: Мартуся вже тягнулася до своєї улюбленої іграшки, а Софія шукала під ліжком капці.

Нічого видимого не змінилося. Вони залишалися її маленькими дівчатками. Але Ксенія вже знала: родове тавро Олесі — це не просто спогад. І тепер вона мусить бути вдвічі пильнішою, аби захистити їх від того світу, який щойно прокинувся в ній самій.

Поки Ксенія поралася на кухні, звичні ранкові справи допомагали втримувати рівновагу. Вона вправно готувала сніданок: для меншенької Мартусі — її улюблений ніжний кускус із соковитими фруктами, а для Софії — золотаві, хрусткі тости.

Рухи Ксенії були дивовижно точними й легкими. Новий, дивний імпульс сили більше не виривався назовні неконтрольовано — він ніби причаївся глибоко всередині, перетворившись на невидимого помічника. Кухонне приладдя опинялося під рукою саме тоді, коли треба, а ніж м'яко й швидко нарізав стиглий персик для каші.

— Мам, а тости з джемом чи з сиром? — вигукнула з кімнати Софія, застібаючи шкільну блузку.

— З чим забажаєш, сонечко! Все вже на столі! — відгукнулася Ксенія, розкладаючи їжу по тарілках.

Мартуся першою вибігла на кухню й одразу вмостилася на своєму високому стільчику, з апетитом роздивляючись яскраву кашу з шматочками фруктів. Ксенія присіла поруч, поправляючи дівчинці світлий кучерявий чубчик, і м'яко посміхнулася.

Дивлячись, як донечки з насолодою снідають, вона відчула короткий приплив справжнього, чистого щастя. Хоч би які таємниці приховувало минуле її прабабусі та скільки б дивовижних сил не прокидалося в її власних руках, цей затишний ранок належить тільки їм.

День стрімко набирав обертів. Заплести доньок, зібрати рюкзаки, відвести Софію до школи, а маленьку Мартусю — до дитячого садка. Після цього Ксенія поспіхом вибігла на роботу, поринувши у звичну метушню фітнес-центру. Робочий день минав у стандартному ритмі: дзвінки, графіки тренувань, усмішки відвідувачам та розв'язання дрібних організаційних питань. Ксенія навіть почала вірити, що нічний інцидент був лише дивним разовим сплеском.

Тим часом у дитячому садку життя йшло за своїм розкладом.

Під час ігор вихователька забрала у Мартусі її улюблену ляльку Емі — інтерактивну іграшку, яка вміла кумедно повзати, — і поклала її на найвищу полицю шафи, аби діти спочатку пообідали.

Мартуся лише ображено зсунула брови й сіла на килимок. Та вже за кілька хвилин дівчинка щиро здивувалася: лялька Емі, котру щойно сховали так високо, раптом виявилася прямо в її маленьких рученятах. Іграшка м'яко зазиркотіла й заповзла по її колінах, ніби сама спустилася з шафи й приповзла до своєї господині.

Вихователі на мить застигли, спантеличено перезираючись. Вони ж чітко пам'ятли, що власноруч закинули ляльку на саму верхівку стелажа, куди трирічна дитина дістати просто не мала жодного шансу.

— Напевно, хтось із дітей зняв або сама яксь сповзла та впала... — знизала плечима одна з виховательок.

Не надавши цьому випадку жодної уваги, вони просто покликали дітей до столу. Ніхто з дорослих навіть не здогадувався, що в жилах маленької Мартусі прокинулася та сама прадавня сила, яка тепер повзучим полум'ям охоплювала весь жіночий рід прабабусі Олесі.