Розділ 1. Те що дрімає в Карпатах

Високі, триметрові стелі старої австрійської кам'яниці у самому серці Львова завжди створювали відчуття неймовірного простору, але щоранку цей простір заповнювався звичним хаосом родинного життя.

Ксенія стояла перед дзеркалом у передпокої, намагаючись зібрати слухняне біляве волосся у швидкий пучок. У свої тридцять сім вона мала вигляд зовсім юної дівчини: мініатюрна, зростом лише метр п’ятдесят вісім та вагою сорок вісім кілограмів, із яскраво-зеленими очима, в яких зазвичай відбивалася м'яка втома робочих буднів. Вона вже вісім років працювала адміністраторкою у популярному фітнес-центрі — робота вимагала нескінченного терпіння, усмішок та організаторських здібностей, з чим Ксенія справлялася ідеально.

— Мам, а де мій рюкзак з малюванням? — із дитячої вибігла дев'ятирічна Софія.

Поруч із нею дріботіла трирічна Мартуся, міцно тримаючись за край сестриної сукні. Обидві дівчинки були точними копіями Ксенії: ті ж самі зелені очі, світлі кучері та тендітна статура.

— На стільці біля балкона, сонечко, — м'яко відповіла Ксенія, погладивши молодшу по голові.

З кухні вийшов Михайло — її чоловік. У свої тридцять п'ять він виглядав справжнім велетнем поруч із Ксенією: високий, метр вісімдесят три, кремезний інженер-будівельник із широкими плечима та впевненим поглядом. За ним завжди відчувався той самий спокій, якого їй часом так бракувало.

— Кава готова, — Михайло посміхнувся, схилившись, щоб поцілувати дружину в скроню. — Я заберу дівчат, тобі не треба поспішати.

Їхня двокімнатна квартира площею дев'яносто два квадратних проекти поєднувала елегантність минулого століття та максимальний комфорт сучасності. Ліпнина на стелі та високі дубові двері гармонійно співіснували з роботом-пилососом, що тихо безшумно курсував паркетом, новітньою вбудованою технікою на кухні та розумним освітленням. Це був їхній затишний, ідеально облаштований світ, де кожен день мав свій чіткий розклад.

Ксенія зробила ковток гарячої кави, дивлячись у високе вікно на ранішній Львів. Все було звично, зрозуміло й безпечно. Вона й гадки не мала, що за сотні кілометрів звідси, у тихому карпатському селищі Орів, чийсь останній подих вже запустив ланцюг подій, які назавжди змінять її спокійне життя.

Телефон на кухонному столі забринів так несподівано, що Ксенія трохи не випустила з рук порцелянову чашку. На екрані висвітилося слово «Мама». У таку ранню годину мати телефонувала вкрай рідко, тож серце Ксенії стиснулося від передчуття чогось недоброго.

Вона натиснула кнопку відповіді й приклала слухавку до вуха.

— Доню, — голос матері в слухавці звучав напружено й здавлено, без звичного привітання. — Прабабця Олеся вже зовсім погана. Лікар сказав, що це питання кількох днів, а може й годин. Ми з татом зараз збираємо речі й їдемо в Орів. Бажано й вам приєднатися... Вона повинна попрощатися з усіма.

Ксенія на мить заніміла, перетнувшись поглядом із Михайлом, який якраз застібав куртку молодшій доньці.

— Мам... я постараюсь, — тихо відповіла Ксенія, відчуваючи, як у грудях піднімається дивна, важка хвиля сум'яття. — Зараз щось придумаю з роботою і передзвоню.

Коли в слухавці пролунали довгі гудки, Ксенія повільно опустилася на стілець. Михайло одразу відчув її стан, підійшов ззаду й поклав свої широкі, теплі долоні їй на плечі: — Щось із прабабусею?

— Вмирає, — просто мовила Ксенія, дивлячись в одну точку.

У голові вирував справжній хаос із думок та дитячих спогадів. Олеся була вже надзвичайно старенькою — скільки Ксенія пам'ятала себе, прабабця завжди здавалася їй давнім, як самі Карпати, деревоподібним створінням. В останні роки вік остаточно взяв своє: Олеся майже втратила пам'ять, перестала впізнавати родичів і проживала свої дні у якоюсь власній, недосяжній для інших реальності.

Але найгіршим було інше. У Ксенії з дитинства залишився гіркий осад від спілкування з прабабцею. За все своє життя вона не чула від Олесі жодного теплого, доброго слова. Прабабця завжди дивилася на неї гостро, важко, ніби бачила наскрізь, і часто лише сухо бурчала або взагалі відверталася, коли мала Ксенія намагалася привернути її увагу.

Чому ж зараз, після цього дзвінка, по шкірі пробіг сивий мороз, а глибоко всередині виникло дивне, майже тваринне відчуття — ніби в Орові на неї чекає щось неминуче?

Отримати вихідний на роботі вдалося дивовижно швидко — директор фітнес-центру без зайвих запитань відпустив Ксенію, побажавши сили родині.

Уже за годину їхній родинний позашляховик виїхав із завантаженого львівського трафіку на трасу. Михайло впевнено тримав кермо, а ззаду не стихали дитячі голоси. Дорога до Орова через Стрий займала трохи більше двох годин, і дівчатка, швидко втомившись від краєвидів за вікном, почали нудитися.

— Я бачу щось зелене! — вигукувала дев'ятирічна Софія, граючи з молодшою сестрою в «вгадайку».

Мартуся сміялася, намагаючись вгадати, і їхній щирий дитячий сміх трохи розряджав напружену атмосферу в салоні. Ксенія час від часу поверталася до дівчат, пропонувала їм то печиво, то воду, але думками все одно поверталася до прабабці Олесі.

Коли машина проїхала Стрий і звернула вбік гір, пейзаж за вікнами почав стрімко змінюватися. Асфальт став вужчим, а пагорби обабіч дороги перетворилися на величні, вкриті густим смерековим лісом Карпати.

Під'їжджаючи до самого селища Орів, Ксенія миволі затамувала подих і притулилася лобом до прохолодного скла. Краса довколишньої природи заворожувала. Гірські хребти ховалися у м'якому, синюватому тумані, а сонячні промені пробивалися крізь верхівки дерев, створюючи химерну гру світла й тіні. Повітря навіть крізь зачинені вікна здавалося зовсім іншим — густим, свіжим, просоченим хвоєю та вогкістю.

Втім, разом із цією величчю Ксенія відчула дрібне, майже непомітне тремтіння у кінчиках пальців. Чим глибше вони заїжджали в гори, тим виразнішим ставало відчуття, ніби сам простір навколо них стає щільнішим, а Карпати мовчки спостерігають за кожним обертом коліс їхньої машини.