Мерехтіння «Рембо» та ранковий ультиматум

Коли ми нарешті переступили поріг нашої броньованої фортеці, сили залишили мене миттєво. Весь бруд залізничних депо та іржавий пил 13-го цеху ніби вїлися не лише в одяг, а й під шкіру. Ми довго відмивалися під струменями гарячої води, змиваючи з себе мазутні плями — чорні мітки нашої невидимості.
Вечеря була простою, але після цілого дня на ногах вона здавалася розкішшю. Ми швидко поїли, майже не розмовляючи, під акомпанемент закордонного холодильника, що монотонно гудів у кутку. Втома навалилася важким свинцевим пластом. Колян клацнув кнопкою відеомагнітофона, і кімнату заповнило характерне шипіння магнітної стрічки.
На екрані телевізора зявилися розмиті кадри чергового бойовика. Сільвестр Сталлоне в ролі Рембо, з перевязаною головою та кулеметом напереваги, пробирався крізь джунглі, а гундосий переклад епохи 90-х додавав цій картині особливого, майже гіпнотичного затишку. Синє мерехтіння екрана танцювало на стінах «берлоги», вихоплюючи з темряви силуети розкиданих речей. Під гуркіт екранних вибухів та черги пострілів ми, не змовляючись, провалилися в глибокий, безпамятний сон прямо на дивані.
Ранок зустрів нас незмінним сценарієм. Знову знайомий аромат свіжозмеленої кави, знову вихід на ґанок, де холодний листопад уже почав по-справжньому кусати за щоки. Ми стояли в сизих клубах диму, дивлячись на порожню вулицю приватного сектора. На годиннику ледь перевалило за девяту, а на небі вже закрутилися перші сніжинки, що танули, не долітаючи до мокрої землі.
Я вже почав подумки збиратися до чергового рейду на завод, але Колян раптом розвернувся до мене. Його погляд був тверезим і неприємно серйозним.
— Сьогодні плани змінюються, малий, — прохрипів він, роблячи останню затяжку. — Я йду на ринок до Борі, треба здати вчорашній «улов» і дещо перетерти з людьми. А ти залишаєшся вдома.
Він помітив моє розчарування і додав, закриваючи броньовані двері на засув:
— Сиди тихо, нікому не відчиняй. Навіть якщо почуєш, що це я, — спочатку дивись у вічко.