Чорна мітка депо

Колян сплюнув під ноги, звичним, майже механічним жестом поправив козирок своєї засмальцьованої кепки і кивнув у бік залізничних колій, що іржавими нитками розбігалися в ранковому тумані. Маскування було ідеальним. Ми знову ставали привидами району, звичайними збирачами брухту, на яких перехожі навіть не затримували погляд. І саме в цій невидимості, у цій тотальній нікчемності в очах суспільства, і була наша головна зброя.
— Ідемо на колію, — хрипко кинув він. — Сьогодні є одна справа.
Ми ступили на насип. Повітря тут було густим від запаху мазута та старої солярки. Колян зупинився і жестом наказав мені зняти куртку. Я не встиг нічого запитати, як він підійшов до рейки, де між камінням роками накопичувався густий, чорний мазут. Він набрав цю липку масу просто пальцями й розмазав її по моїй куртці — грубими, брудними смугами, які миттєво вїлися в тканину.
— Зі штанами та кросівками сам справишся, — промовив він, кивнувши на мазутні плями на щебені. — Не переживай, завтра купимо нове. А годинник свій сховай. На таку цяцьку в цих краях очі надто швидко загоряються.
Я подивився на свої руки, на ще мить тому чисте взуття, і відчув дивний укол жалю. Але сперечатися не наважився. Я почав втирати чорну рідину в тканину штанів, поки не став схожим на справжнього безхатька, який тижнями не бачив мила. Годинник — який був мою єдину гордість — я сховав глибоко у внутрішню кишеню, ближче до серця. Тепер я був частиною цього індустріального пейзажу, тінню серед тіней.
Ми рушили в бік депо вокзалу. Попереду виринали масивні обриси локомотивів, що дрімали в очікуванні рейсів, і високі бетонні паркани, за якими ховалося справжнє залізничне затишшя. Вітер свистів між вагонами, розносячи металевий скрегіт, а ми йшли мовчки, двоє брудних мандрівників, що тримали шлях туди, де закінчується закон і починається територія Коляна.