Прощання у світлі неонки

Мене розбудило ледь помітне погойдування. Крізь пелену глибокого сну я відчув, як чиїсь сильні руки підняли мене, наче невагому дитину. У цьому русі було щось забуте, щось із далекого дитинства — так батько колись піднімав мене, коли я засинав у автобусі. Я розплющив очі й побачив зосереджене обличчя Коляна.
— О, ти прокинувся, — спокійно промовив він.
Щойно він помітив, що я прийшов до тями, магія моменту зникла. Колян хутко, але обережно опустив мене на землю. У кафе панувала тиша; офіціанти вже прибирали порожні столи, а дим від сигарет осідав на скатертини. Ми вийшли на вулицю, де ніч уже повністю господарювала на тротуарах.
Біля входу все ще товпилися ті самі троє в шкіряних пальтах. Від їхньої колишньої солідності не лишилося й сліду: вони хиталися, тримаючись один за одного, наче жива барикада проти гравітації. Оковита взяла своє — хлопці були добряче напідпитку. На контрасті з ними Колян виглядав вражаюче: зібраний, тверезий погляд, жодного зайвого руху. Здавалося, він взагалі не пив, або ж його внутрішній стрижень був міцнішим за будь-який алкоголь.
До бровки з тихим шелестом підкотило таксі — стара, побита життям «Волга». Хлопці, бурмочучи щось напівголосно, ледь завантажилися в салон. Один із них намагався щось наспівувати, мабуть, той самий шансон, що крутився в голові після бенкету. Дверцята гучно клацнули, двигун чхнув сизим димом, і машина рушила, зникаючи в темряві проспекту.
Ми з Коляном залишилися стояти в електричному сяйві вивіски кафе. Неонова трубка над входом дзижчала, кидаючи на асфальт і наші обличчя бліде, хворобливе світло. Ми мовчки проводжали поглядом червоні вогні таксі, поки вони не розчинилися серед нічних тіней.
— Ну що, малий, — Колян дістав із кишені свою жовту пачку Camel, — свято закінчилося. Тепер починається справжня робота.