Ціна тиші та солодкий газ

Час у барі тягнувся повільно, наче розлита на стіл патока. Я вже закінчував третю пляшку ситра, і мені здавалося, що я більше не можу навіть дивитися на цей яскраво-жовтий напій. Від надлишку газу в горлі пекло, а бульбашки, здавалося, от-от почнуть виходити носом. Кожен мій ковток супроводжувався тихим шипінням, яке в моїй уяві лунало на весь зал, хоча насправді його заглушав важкий гул чоловічих голосів.
Розмова за столом Коляна тривала цілу вічність. Вони говорили впівголоса, майже не ворушачи губами, і лише зрідка хтось із кремезних чоловіків кидав коротку, різку фразу, що краяла повітря, наче ніж. Колян тримався на рівних. Він не виправдовувався і не просив — він вів переговори.
Нарешті гостра суперечка вщухла, поступившись місцем важкій, як гранітна плита, тиші. Колян повільно підвівся, його рухи були чіткими та спокійними. Він дістав зібрані на автостанції пачки купюр і, не поспішаючи, відрахував більшу їх частину. Гроші лягли на стіл перед лисим ватажком — важкий внесок у систему, де кожен мав свою ціну.
— Ви знаєте, що робити, — коротко кинув Колян.
У цих словах було стільки впевненості, що навіть велетень, який до цього шматував тараньку, на мить завмер. Лисий лише ледь помітно нахилив голову, даючи зрозуміти, що угода прийнята.
Колян мовчки кивнув мені, даючи сигнал «на вихід». Я підхопився зі свого стільця так швидко, ніби під ним загорілося, і, ледь не похлинувшись останнім ковтком ситра, поспішив за ним.
Коли ми штовхнули важкі двері й опинилися на вулиці, свіже жовтневе повітря здалося мені найсмачнішим десертом у світі. Після задухи бару прохолодний вітер приємно обпікав обличчя, змиваючи запах тютюну та хмелю. Колян зупинився, глибоко вдихнув і вперше за весь ранок дозволив собі ледь помітну, втомлену посмішку.
— Ну що, малий, живий? — запитав він, поправляючи комір куртки. — Тепер ти знаєш, як купується спокій. Ходімо, нам ще треба заскочити в одне місце, поки день не скінчився.