Місто забутих законів

Залишивши позаду гамірну автостанцію з її чебуречними ароматами, ми рушили в бік центру. Чим ближче ми підходили до серця міста, тим сильніше відчувався його неспокійний, пригнічений ритм. Це не був ошатний центр із листівок — це було скупчення сірого бетону, облупленої ліпнини та тривожних поглядів перехожих.
Невдовзі попереду виринула масивна будівля міського суду. Високі колони та важкі двері мали б навіювати трепет, але в цьому місті вони викликали лише гірку посмішку. Царство Феміди, здавалося, давно зачинилося на переоблік. Богиня правосуддя тут не просто завязала очі — вона взяла безстрокову відпустку, залишивши місто на поталу тим, хто вмів домовлятися без протоколів. Колян навіть не повернув голови в бік суду, пройшовши повз нього з таким виглядом, ніби це був порожній склад із іржавим брухтом.
— Сюди, — коротко кинув він, згортаючи у провулок.
Ми наближалися до міської лазні — стратегічного обєкта районного масштабу. Над будівлею висіла важка хмара пари, що пахла березовими віниками та сирістю. Але нас цікавило не мило. Прямо поруч із лазнею примостився пивний бар — присадкувата споруда з каламутним склом, звідки долинав гул низьких чоловічих голосів та брязкіт важких скляних бокалів.
Це було місце, де новини розліталися швидше, ніж у газетах, а питання вирішувалися між першим і другим ковтком гіркого жигулівського. Колян зупинився перед входом, обтрусив краплі дощу з куртки і глянув на мене своїм важким поглядом.
— Тепер слухай, малий, — він нахилився так низько, що я відчув запах тієї самої ранкової кави. — Зараз усередині ти побачиш людей, від яких краще триматися подалі. Сядеш у кутку, замовиш собі ситро і будеш мовчати. Щоб не сталося — ти просто привид. Зрозумів?
Я кивнув, відчуваючи, як під ложечкою починає неприємно стискати. Ми штовхнули важкі двері, і в обличчя вдарив густий запах хмелю, тютюну та чоловічого поту. У цьому барі Феміда точно ніколи не бувала — тут панували зовсім інші судді.