За межами сектора

— Побачиш, — коротко відповів він, застібаючи куртку до самого підборіддя. — Треба зробити деякі справи.
Коли ми переступили поріг і важкі броньовані двері глухо клацнули за нашими спинами, світ навколо здавався іншим. Дощ вщух так само раптово, як і почався, залишивши по собі лише важке, набрякле вологою небо, що низько зависло над дахами. Вулиця блищала від величезних калюж, у яких відбивалися покручені гілки акацій та сірі фасади будинків.
Прохолодний вітер, різкий і невблаганний, одразу забрався під одяг, змушуючи здригнутися. Колян звичним рухом підняв комір своєї чистої куртки, сховавши обличчя від поривів. Я мимохіть глянув на свій годинник — електронний з яскравою підсвіткою, яка на мить розрізала ранкову сірість неоновим сяйвом. 9:15. Час, коли в школі якраз починався другий урок, але для мене той світ залишився десь у минулому житті.
Ми йшли мовчки. Повітря було наскрізь просякнуте запахом мокрого асфальту, прілого листя та того специфічного залізистого аромату, який завжди йшов від заводу. Але сьогодні ми не звертали в бік пром. зони. Колян крокував упевнено, обходячи глибокі вибоїни, і я ледь встигав за його широким кроком.
Ми вирушили геть із приватного сектора. Чим далі ми віддалялися від перекошених парканів та занедбаних садів, тим сильнішим ставав вітер. Він гуляв між багатоповерхівками, що виринали попереду, наче бетонні скелі. Жовтень дихав холодом прямо в спину, ніби підштовхуючи нас туди, де закінчувався наш знайомий район і починалося місто — чуже, галасливе і небезпечне.
Колян зупинився на розі, де дорога повертала до головної траси. Він дістав ще одну цигарку з жовтої пачки, але цього разу не запалював — просто тримав у зубах, вдивляючись у потік машин.
— Запамятовуй дорогу, малий, — промовив він, не повертаючи голови. — Сьогодні ти побачиш, як працюють дорослі люди. І головне — нічому не дивуйся.
Ми стояли на кордоні двох світів: за спиною — тихий занедбаний сектор з його таємницями, попереду — невідомість, яка обіцяла або великі гроші, або великі проблеми.