Таємниці містичних вулиць.

1.

                             Частина перша.

                     Загадка маєтку «Півонія»

           Мене звати Каземир Бжежинський і я лікар, принаймні був ним колись. Пишу вам ці строки поспішаючи, поза як часу маю обмаль. Життя моє підходить до завершення, я це відчуваю, так як сліпі щури вже покинули свою схованку у підземеллях Львова та гризуть каміння моєї кам'яниці. 
Історія ж, яку я хочу вам написати, цією безумовно довгою сповіддю, велика та досить цікава. 
Навчався я у Польщі, по закінченню інтернатури,мене направили на практику до Санкт-Петербурга, проте поїхав я до Львова. Не послухав я свого куратора. З часом я зрозумів, що то було правильне рішення. Але це було вже згодом.
Львів - як він мені нагадував старий Краків, з його вузькими вулицями та незмінною бруківкою. Місто романтичне, де кожна перехожа, здавалося, ставала панною, бо носила шовкову сукню та капелюшок. У мене було відчуття того, що я потрапив в інший вимір, де я і жив до початку Першої cвітової війни. 
І ось, з валізами вруках,я стою на пероні Львівського вокзалу, де навколо мене ходили різні люди. Вони неслися в різні боки, хто куди, поспішали, бігли.Я стояв та сам собі посміхався, розуміючи, що саме я буду лікувати цих людей. Як я тоді помилявся. Як би хтось розповів мені все, що мало зімною статися, то, певно, я сів би на потяг та поїхав кудись до Європи.
Зловивши візника на конях, я їхав кебом, дивлячись навколо,мирний цокіт копит коня заколихав мене, тож я заснув, навіть непомітивши як. Не знаю скільки я проспав, але розбудив мене той чолов'яга, що віз мене:
- Пану погано? - злякано запитав він. - Може, пану треба до лікаря? Так вони туточки... Он там!
І візник махнув рукою в сторону нової будівліде, як виявилося,розміщувалася лікарня. Це була двоповерхова будівля з відкритою брамою, кам'яним   фонтаном - фігурою Мадонни та розарієм квітів навколо нього.Я подивився на візника, похитав головою та, сонно, не поспішаючи, промовив:
- Ні, нічого не треба... Я сам лікар...- та протягнув йому три срібних гроша.
Очі чоловіка засяяли, він схопив срібняки, поклонившись мені настільки низько, наскільки міг та відповів:
- Дякую, пану, дуже дякую!
Та сівши на кеб, повів його ближче до центру міста, лишивши мене з речами стояти біля кованої брами шпиталю. Я стояв та дивився як люди в білих халатах ходять по подвір'ю, підтримуючи хворих підруки, даючи їм змогу подихати свіжим повітрям. Я дивився (тоді,поки я був молодим) із захватом на те, що відкривалося моєму зору.
Видихнувши, я взяв в руки валізи та маленький лікарський дипломат з інструментами, пройшов крізь подвір'я, де медичний персонал посміхався мені, вітаючи мене, а хворі дивилися похмуро, знедовірою.
Це була не просто лікарня. Психіатрична, найбільша лікарня, де знайшли свій прихисток душевнохворі з усієї Галичини, а можливо, і всього західного регіону України. Я підійшов до реєстратури, де сиділа стара монахиня, обличчя якої, згодом, нагадувало мені висушене яблуко.Я поглянув на монахиню та усміхнувшись, промовив:
- Добрий день, я...
Але не встиг я закінчити своєї фрази, хто я власне такий і що хочу, як монахиня мене перебила, промовивши:
- Всіх хворих приймають там! Всі скарги та пропозиції можете залишити також там. 
І вона вказала, брудною від чорнил рукою, в сторону приймального покою.Я набрав побільше повітря в легені та промовив так швидко, як міг, щоб монахиня не змогла сказати ані слова:
- Я Бжежинський... Лікар-ординатор, прибув щойно, щоб почати лікарську практику у Львові. Власне, як я розумію, то і шпиталь відкрився не так давно, тому штат лікарів неповний. Саме тому, я зараз тут, сестро, і розмовляю з вами...
Монахиня подивилася на мене, вперше за час розмови, посміхнуласята вже спокійно промовила:
- Тоді, пане лікарю, вам до головного лікаря, праворуч по коридору.
- Дякую, сестро! - з цими словами я пройшов туди, куди вказала жінка. Коридор, який не мав дверей вздовж всього шляху,привів мене до великих дубових дверей вкритих лаком, де збоку висіла бронзова табличка з написом: «Головний лікар Станіслав Липинський».
Я постукав та здалося, що відлуння від стуку прокотилося пустим коридором. З того боку дверей, я почув схвальну відповідь, тож, відчинивши двері, зайшов в кабінет. Це було велике приміщення, посеред якого стояв стіл з великим шкіряним стільцем, в якому сидів маленький та сухенький чоловік в яскраво-білому халаті.
- Добрий день, пане! Я... - почав було я, але чоловічок підняв на мене очі, кивнув та сказав:
- Вітаю вас, пане Бжежинський! Я знаю хто ви є і нащо прибули. Можете покласти свої речі тут, в моєму кабінеті, де знайдете місце. Нас із вами чекає обхід, щоб я мав змогу познайомити вас з усіма хворими, а можливо, тільки з деякими, це вже як вийде...
Чоловік підвівся зі свого місця, взяв стопку паперів, акуратно склав до папки та став у дверей, чекаючи мене. Я швидко звалив все що тримав в руках в куток та подивився на свого наставника. Він посміхнувся мені та легко відчинивши двері, повів мене коридорами лікарні.
Так почалася наша дружба. Ми ходили на ранній обхід вдвох, він знайомив мене з пацієнтом, якщо той розумів, що він в лікарні і перед ним лікарі, переповідав історію його хвороби та питав мене, що, власне, я пропоную, щоб полегшити його стан. Про лікування, в той час, і мови бути не могло. Я в свою чергу намагався пропонувати найдієвіші, на той час, засоби виходу із психозу, чи то виведення людини із стану шизофренії.
Лікар Липинський проводив зі мною багато часу в особистих розмовах, прогулюючись після роботи, Стрийським парком із люлькою в руках, в час, коли вечірнє сонце сідало над Львовом. Бувало, він заходив до мене в кам'яницю, яку виділила влада для мене. Ми сідали коло комину, після смачної вечері, випити склянку вина, чи то львівської медівки. Мій наставник закурював люльку та довго дивився на полум'я, яке поступово з'їдало дрова в комині. Я в свою чергу, терпеливо чекав поки Липинський почне розмову:
- Що я можу сказати, колего, ви є талановитий лікар, який має велике майбутнє. Ви маєте хист до цього, чого в свою чергу, маю вам зізнатися, в мене не було в свій час. Власне, ви маєте застосовувати більше свого хисту, а не тієї маячні, що вчили вас ваші професори в університеті. І головне... Це є початком лікарської справи - людяність,як би вас це не дивувало, але це є найпершою віхою в нашій роботі...
Так проходили дні, місяці, так пройшло пів року. Я не стану описувати всі дивні випадки, що сталися зі мною за той час, але найбільше мені запам'ятався один.
Була середина осені, дощі пішли зновою силою, змиваючи бруд з бруківки, листя на деревах стало зовсім жовтим і поступово почало падати на землю. Повітря наповнювалося запахом осені.Я прибув до шпиталю раніше ніж зазвичай, пройшовши повз реєстратуру, кивнувши головою сестрі Алевтині, яка підвелася побачивши мене, але не встигла слова сказати, як я зник в коридорі,що вів до кабінету Липинського.
- Лікарю Бжежинський... Стривайте... Я вам маю дещо сказати... - промовила сестра Алевтина, біжучи за мною та пихтівши. - Лікарю...Тут вчора зі мною зв'язався монсеньйор Владислав Бандурський...
- І що з того, сестро? - вже нетерпляче запитав я.
Стара монахиня видихнула та хмуро, склавши руки в боки,промовила:
- Лікарю, монсеньйор... Він попросив вас поглянути на одного хворого! Він проявив сумніви щодо того... Скажімо, в його духовному здоров'ї. Проте він хоче бути певним в тому, що це непсихічна хвороба... А ви можете встановити остаточний діагноз.
Сестра Алевтина посміхнулась. Я в свою чергу кивнув. Монахиня потягнула мене за руку, а я на себе та зло промовив:
- Сестро... Ранковий обхід з головним...
Проте Алевтина мене перебила та знову потягнула за руку в іншу сторону від кабінету Липинського:
- Обхід зачекає... Хворий вже в приймальні! Ходімо, лікарю, ходімо...
Я видихнув та пройшов, cперечатисяіз нею було марно. Як я тоді вважав, вік давав про себе знати. Алевтина вийшла вперед, вказуючи мені дорогу. Вона відчинила двері приймальні і я пройшов за нею.
Посеред кімнати стояв стілець, на якому сидів зв'язаний ланцюгами чоловік. З обох боків стояли католицькі монахи, які підтримували його.Вони стояли опустивши голови донизу, мовчки, тільки дихання видавало те, що вони живі. А зв'язаний чоловік, навпаки, хитався ізсторони в сторону і повторював одну й ту саму фразу:
- Пітьма вже близько, вона відкрила браму підземелля...
Я підійшов ближче, присів навпроти, розглядаючи хворого, запитав:
- Як вас звати?
Але хворий хитався із сторони в сторону, продовжуючи повторювати:
- Пітьма вже близько, вона відкрила браму підземелля...
- Добре, дуже добре, але ви розумієте де ви є? - продовжуючи ставити свої питання, я скорочував відстань між нами. 
Але чоловік навіть не подивився на мене. Я випрямився, подивившись на монахів. Але ті двоє ніяк не відреагували на мій погляд. Я відкашлявся та сів за стіл, почавши тихо заповнювати бланк новоприбулого хворого. Я знову кашлянув, так само тихо запитав:
- Ім'я хворого?
Алевтина смикнулась, подивившись на монахів, та відповіла:
- Богдан Андрієвський, пане лікарю...
- Добре є, але звідки він? Можна дізнатися хоча б мінімальний анамнез?
- Він уродженець Трускавця.Робочий, як пояснили мені, та й сам монсеньйор розповідав, що цей хлоп працював в підземеллях костелу Єзуїтів, розбираючи там завали... Власне, там він став таким! Два дні тому, а за ці дні , за ним спостерігали представники церкви, вони... - монахиня подивилась на монахів та додала: - Прийшли до висновку, що він підхопив демона там... Це якщо коротко кажучи...
Я подивився на Алевтину. Посміхнувся. А потім звернувся до монахів:
- Ви певні в своїх висновках, панове?
Святі отці витримали паузу і один з них відкинув капюшон, який ховав обличчя, та гучно промовив:
- Так, ми і Католицька церква певні в своїх висновках. Власне, ми привели його сюди тільки тому, що на цьому наполіг монсеньйор. В іншому випадку, він був би випробуваний та підданий обряду екзорцизму, як найшвидше.
Монах замовк та опустив очі донизу. Я знову уважно подивився на чоловіка, який розгойдувався з боку в бік, все швидше й швидше. Монахи почали дуже сильно тримати чоловіка, стискаючи з обох боків ланцюги, якими був він зв'язаний.Я підійшов ближче і наблизив своє обличчя впритул до його. Я почув легкий, яєчний запах розкладання. Навіть побачив пил від каміння, що в'ївся в його шкіру.Не встиг я і слова вимовити, як чоловік смикнувся. Я впав. А ще замить, щось ляснуло,  та ланцюг тріснув, порвався. Чоловік, як моглоздатися, злетів, а потім стрибнув на одного з монахів, тавкусив його за шию зубами, та відкусив великий шмат. Бризнула крові калюжею розлилася по всій приймальні. Монах захлинувся власною кров'ю і його крик перейшов в хрипіння.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше