2.

Той чоловік в решті-решт помер. За якусь годину, приймальня була наповнена священниками, монахами і різними служителями церкви. Вони забрали тіло загиблого. Андрієвського зв'язали і під рукикудись повели,та я не питав куди. Я поставив діагноз: гострий психоз,на тлі прогресуючої шизофренії, розлад особистості.Я поставив на бланку хворого підпис та віддав його молодому вікарію. Більше я про цю історію нічого не чув. Принаймні де який час.
Пройшов рік, а за ним ще. Мій наставник старів, я ставав мудрішим.Як мені тоді здавалося, я знаю все, що треба знати. Як би хтось сказав мені, що буде далі, я б зібрав речі і повернувся до Польщі.
Одного разу я надто рано зайшов до кабінету Липинського. Він сидів за столом, його тіло було розслаблене, очі закриті, а один рукав, білої сорочки, закочений у лікті, де було видно дірки від уколів, безліч маленьких дірочок. На столі лежав скляний шприц та набір голок в маленькій металевій коробці, а поряд (могло здатися, що це світилося якимось світлом), маленька бутель з етикеткою "Morfij".
Лікар Липинський сидів закотивши очі. Його кінцівки смикалися та й, власне, він не помітив як я увійшовдо кабінету.
- Лікарю... Що ви робите?-гнівно запитав я.
Він смикнувся та розплющив очі. Поглянув на мене, примруживши очі. Впізнавши мене, посміхнувся. Липинський позіхнув і мляво промовив:
- Колего... Я прошу пробачення... Я знаю, що ви можете мені на це сказати... - лікар подивився на руку і, опустивши рукав, застебнув гудзик. - Зима йде... Я її відчуваю. А це в свою чергу значить, що хворих буде менше, а з настанням січня, коли сніг почне засипати Львів, їх не буде зовсім. Мій мозок, він починає нудитися, не має чим його зайняти... Не має думок... Не має мене... Це лише замінює мені роботу... В години коли я...
Тут він затих, і здалося, що завис, завмер, але лише на мить. Я подивився на нього з подивом. Липинський знову смикнувся та промовив:
- Так... Я знаю, що ви можете мені сказати, колего...Морфеніст, наркоман, який неспроможний тримати себе в руках... Проте це не є так. Простіше сказати, що я маю чимось зайняти мій розум, в часи коли немає цікавого випадку, містичного... Пройде час ви зрозумієте, що є випадки коли треба розслідування... Не менше, як детектив або слідчий. Якщо ви не розглядаєте лікарську справу так, то ця справа не для вас...
І він мав рацію. Ох, як він мав рацію. До початку Різдва лікарня була майже пуста, окрім інвалідів та імбецилів, які були відокремленні від інших хворих.Монахині, які допомагали лікарям, були зайняті прикрашанням залів та кабінетів. Навіть Алевтина, яка була як статуя Діви Марії,тверда та сувора, як здавалося, беземоційна, стала бігати приймальним кабінетом, намагаючись прикрасити його гірляндами ручної роботи. Тут вже я зробив їй зауваження:
- Сестро, тут необов'язково вішати усілякі прикраси, це не те місце для цього...
Вона почервоніла, посміхнулася та якось м'яко і ніжно, відповіла:
- Пане лікарю, ну Різдво вже скоро...
- Не в приймальній! А ось фоє... Там все у вашій владі... - я видихнув та вже м'яко додав: - Я навіть вам допоможу, коли буду мати час...
Монахиня посміхнулась та, підстрибнувши, вискочила з приймальні. Я похитав головою, але не помітив сам, як почав посміхатися. Тоді я увесь день наспівував щось собі під ніс та й не міг дочекатися,десь всередині себе, настання Свята.
Одного дня, я ходив пустими коридорами, не розуміючи що зі мною, з відчуттям, що чогось не вистачає. Розуміння прийшло надто пізно. Увесь день я не бачив Липинського. Я не шукав його до вечора. В день я був зайнятий то хворим з енурезом, то тим, що просили зробити мене монахині. Краще б я згадав про це раніше.Набагато пізніше, можливо навіть коли пройшли роки, я почав себе картати за це.
Саме крокуючи пустими коридорами, я згадав про мого старого вчителя. Проходячи повз поворот до його кабінету, я зупинився та довго дивився в ту сторону. 
Цього дня коридор був пустим, а надвечір темним, здавалося, мертвим.Я повільно йшов знайомими поворотами, в черговий раз зупинився перед великими, лакованими, дубовими дверима. Дивлячись на бронзову табличку, яка відблискувала золотом, а чорний напис на ній нагадував пащу повну гострих зубів, що ось-ось і вкусять тебе, я постукав. У відповідь почув лише тишу. Знову постукав. Знову тиша. Я ковтнув ком в горлі, який утворився від навантаження, та натиснув на ручку, двері зі скрипом відчинилися.
- Лікарю Липинський? - промовив я, повільно заходячи до кабінету.
Спершу я нічого не бачив, тільки темряву, яка відкривала мені свої секрети, не поспішаючи. Але я відчув запахи. Перший був запах ліків, який я не міг сплутати ні з чим. А другий страшний, мерзенний,затхлий запах смерті, cолодкувато-яєчний.
Зрештою, мої очі звикли до темряви і я міг роздивитися окремі предмети - крісло та те, що було в кріслі. Липинський закостенів та застиг в одній позі, закинувши голову вгору, рот був відкритий. Промені вуличних ліхтарів відбивалися від сніжно-білого, накрохмаленого халату. Моє серце упало кудись вниз. Липинський був мертвий.