Глава 12. Полювання відьми

В місті Рейвенхарт завжди панувала якась підступна й зловісна атмосфера. Здавалося, що кожна деталь цього провінційного містечка містить в собі щось зловісне й наповнене темною енергією, яка живиться людськими емоціями та вчиняє із ними те, що сама забажає. Загадка Рейвенхарту полягала в численних міських легендах про місто відьом, культ поклоніння Люциферу та жертвопринесення, які панували колись на цих землях в давнину. Люди вірили, що їхнє місто просякло ритуальною кров'ю і вона пробудила якусь могутню стародавню силу, котра здатна впливати на свідомість й пробуджувати найпотаємніші страхи кожної окремої людини. Ніхто вже не знає, чи це просто міські легенди для підняття репутації самого міста, чи все, описане в них дійсно було реальним, бо плітки встигли переплутати всі факти оповідок й видозмінити їх так, що тепер правди годі було й шукати. Дехто з населення, хто був більш реалістичним у своїх поглядах, був впевнений, що волога атмосфера Рейвенхарту, постійні тумани, депресивний стан жителів, тяжкі умови рутинної праці та якісь природні підземні гази могли впливати на психіку місцевих, ламаючи більш слабких та вразливих людей. Насправді, підтверджень даної теорії теж не існувало і виглядала вона доволі дивно. Проте, всі погоджувалися з одним - Рейвенхарт був та залишається містом темних сил поза людською уявою і в ньому криється дещо паранормальне та таємниче, чого не збагнути звичайним людям.

От і цього сірого світанку густий туман стелився над землею, поглинаючи своєю молочно-білою завісою будинки, тьмяні ліхтарі, рідкі автівки та силуети похмурих людей, які квапилися по своїх справах. Цей туман простягав свої пальці все далі та далі, огортаючи ціле місто в свої обійми. А в небі над Рейвенхартом збиралися чергові чорні хмари і серед них кружляли зграї воронів, каркаючи свою тужливу недобру пісню. Більшість людей вже звикла до цих птахів та не звертала на них уваги, лише деякі з них вигукували прокльони птахам та махали до них кулаком. Здавалося, що в усіх своїх проблемах жителі Рейвенхарту готові були звинувачувати лише цих чорних великих воронів, які жили по всьому місту, ставши вже його невід'ємною частиною. Ворони чомусь лякали людей своєю містичністю та невідомістю. Їх ще називали ручними птахами відьом, через що оповідки про могутніх чаклунок старовини тільки отримували додаткових барв.

Повільно розповсюджуючись вуличками міста, туман поступово досяг вершини великого пагорбу, який височів в кінці однієї з них. Цей пагорб походив на величного велетня, який спав просто біля дороги, а його лису голову замість корони прикрашав красивий казковий будиночок. Цей двоповерховий дім із стріхою був просторим та старовинним. Його стіни вкривала приємна блакитна фарба, яка від часу вже встигла стати темнішою й частково обсипатися. Рами світлих віконечок були біленькими та привабливими, а черепиця стріхи складалася із червоного шиферу, який так щільно прилягав один до одного, що здалеку походив на риб'ячу луску. Його поверхня блищала від вологості туману, яка осідала на кожний такий сегмент, створюючи враження, ніби хтось посипав верхівку будинку розкішними діамантами. Територію дому займав красивий просторий сад, але за ним давно ніхто не доглядав. Природі знадобилося не так багато часу, щоб змусити всі дерева та кущі поглинути більшу частину подвір'я, забираючи простір, відведений для людського житла. Від цих хаотичних занедбаних насаджень на будинок падала похмура тінь, яка додавала будинку атмосфери містики й відчуженості.

Цей дім здавався порожнім та самотнім, але це було не так. В ньому, як і раніше, продовжувала жити пані Дорсет. Для багатьох міщан вона стала жінкою, яка втратила все своє щастя після нещасного випадку із родиною, і тепер не жила, а просто існувала. Пані Дорсет викликала жалість й співчуття у небайдужих людей, а інші сприймали її, як ексцентричну, дивну та трішки божевільну самотню жінку, яка обрала аскетичний спосіб життя, відмежувавшись від інших людей. Незважаючи на такий кепський стан свого житла, Сесілія не хотіла залишати свій будинок, бо в його стінах досі жили останні спогади про родину пані Дорсет, від яких жінці було не так просто позбавитися, як здається.

Сесілія відчайдушно прагнула знайти своє місце у цьому світі, зрозуміти, для чого вона вижила, а її рідні загинули. Вона почувалася доволі незручно, усвідомлюючи себе слабкою тінню, яку позбавили сенсу жити, всіх цілей у цьому самому житті. Кожен ранок починався для пані Дорсет однаковою рутиною: вона вставала, змушувала себе йти вмиватися, при цьому не дивлячись на власне спотворене шрамами обличчя, одягалася у чорний траурний одяг, готувала їжу, байдуже її поглинала й зачинялася у своїй кімнаті, де малювала різноманітні депресивні картини. Паралельно цим заняттям, Сесілія намагалася знайти собі роботу в інтернеті. Спочатку вона хотіла продавати власні картини, як це робила раніше. Але жоден клієнт не бажав купувати похмурі сірі картини пані Дорсет, а вона ніяк не могла знайти в собі колишнє натхнення й повернутися до теплих кольорів своїх портретів та пейзажів. Замість цього, Сесілію тепер оточували всюди ворони, похмуре місто та фігури Диявола з різноманітних ракурсів.

Часто це доводило Сесілію до шаленства й вона рвала ці картини, кидала їх до каміну, намагалася позбутися всілякими способами. Жінці здавалося, що це не вона їх малює, а хтось інший керує її рукою в такі моменти і через чужу темну волю картин ставало все більше та більше. Пані Дорсет робила спроби брати замовлення й малювати щось нове для себе. На жаль, її руки тремтіли, а пензель, ніби навмисне, спотворював замовлення клієнтів і знову малював смерть, аварію, мертвих людей, туманне місто, воронів й демонів. Це було схоже на якусь внутрішню одержимість Сесілії, глибоку хронічну хворобу в її душі, яка стрімко прогресувала. Тому, згодом, жінка почала просто брати й продавати свої старі картини, непотрібні антикварні речі своїх предків й різноманітні дрібниці, які придбала свого часу її матір. Колись багата жінка тепер була змушена ретельно економити й берегти залишки статків своїх предків.