Глава 14. Очисне полум'я

Сонце повільно опускалося за край небосхилу. Вже вечоріло і довгі тіні розповзалися вуличками Рейвенхарту, потягнувшись своїми кінцями аж до самісінької окраїни. Голі дерева безрадісно махали на слабкому вітру своїми розлогими вітами. Здавалося, що вони сумують за власними розкішними шатами, якими нещодавно так вихвалялися, аж поки час не забрав від них останнє вбрання. Тепер дерева змушені були чекати довгого зимового сну, після якого вони знову одягнуться в нові зелені сукні й почнуть радіти теплому весняному сонцю. Сильний туман білою завісою стелився над холодною землею, намагаючись поглинути все місто й приховати його в своїх глибинах. Від нього будинки Рейвенхарту та люди на вулицях здавалися напівпрозорими привидами далекого минулого. Із карколомними криками над домівками й головами людей носилися цілі зграї темних воронів. Вони билися між собою, розкидаючи на всі боки вугільно-чорне пір'я й пірнали до баків із сміттям, сподіваючись віднайти в них поживу.

Ці зграї на своєму шляху розганяв старенький поліцейський автомобіль. Ворони із гнівними криками пурхали в декілька сантиметрах від автомобільних шин й кружляли над дахом машини. Проте, пасажири автівки зовсім не звертали на настирливих птахів ніякої уваги. Джефрі лише натискав на звуковий клапан й цим відлякував птахів геть, щоб вони не заважали дивитися на дорогу перед машиною. Поліцейський впевнено провадив автівку вперед і її передня частина розрізала завісу туману, немов ніж, що проникав у масло. Джефрі залишався суворим та мовчазним. Низько насупивши брови, він однією рукою обертав кермо, а іншою прикладав до рота цигарку, намагаючись заспокоїти власні напружені нерви.

Від цього в автомобілі по всьому салону розходився їдкий сизий дим. Його ніяк не міг витримати колега Джефрі, гладкий поліцейський Рей Аткінсон. Спочатку нещасний чоловік тер кулаками власні очі, потім кашляв, далі вже відвертався до відчиненого бокового вікна й старався дихати тільки чистим повітрям. Нарешті він не витримав, різким рухом пухкої руки вирвав у колеги з рота цигарку й зі злістю її загасив у попільничці зі словами:

-Та годі вже тобі, Джефрі! Скільки ти вже викурив їх за цей шлях? Побережи власні легені й про мої теж подумай, адже я змушений дихати цим мерзенним табаком. А я до нього зовсім не призвичаївся! Що з тобою, друже? Ти ж не парова машина, що тут дим з рота постійно випускаєш.

-Вибач, Рей, я не хотів тобі заважати своїм курінням- трохи винуватим голосом відгукнувся Джефрі й знизав плечима- Це в мене давня звичка і нічого не можу з цим вдіяти. Коли починаю сильно нервувати, то завжди посилено пригнічую свій емоційний стан тютюном. Мені він допомогає відволікатися та заспокоювати власні нерви. А ще в цьому диму краще думки формуються. Але ти правий, я повинен час від часу згадувати, що знаходжуся тут не один. А тому, хто ніколи не курив, тютюновий дим дійсно важчий за отруту!

-Та чому ти так нервуєш, Джефрі?- із співчуттям в голосі знову заговорив Рей- В цій справі немає твоєї вини. Ми всі тут ламали голову над загадковими зникненнями дітей, цими жахливими ритуальними вбивствами й тому подібним. Раніше я б заперечив той факт, що десь поліція могла допустити непоправну помилку. А тепер саме я, Рей Аткінсон, начальник поліції Рейвенхарту, повинен стовідсотково підтвердити, що нас надурила небезпечна божевільна жінка. Потрібно бути сліпцем та дурнем, щоб не зауважити її причетності до цих вбивств.

-Я б тобі сказав хороші слова підтримки, але зрозуміло, що ви дійсно дали тут задню- похмуро зауважив Джефрі, пильно поглянувши на колегу- Якби ви ретельно перевірили дім родини Блезів або допитали саму Примуллу, то цього всього могло б і не статися. Відьомське кодло існувало у вас прямо під носом вже багато років і уникало розплати кожного разу. Хоча, я й себе не буду вихваляти. Я схопився за цю справу із відчуттям того, що легко справлюся з поставленою задачею. А до чого це призвело? Хлопчика ми так і не знайшли. Фелісію теж могла вбити пані Дорсет і лише випадок врятував дівчинку від вірної смерті. Я ж весь цей час витрачав на полювання за привидами минулого, в той час, як потрібно було звернути увагу на те, що діється прямісінько під моїм носом.

-Не хвилюйся, Джефрі. Всі ми робимо помилки у цьому житті- знизав плечима Рей та потягнувся до свого пістолета, щоб перевірити його стан- Нам залишається тільки довести цю справу до остаточного кінця. Ми візьмемо у кільце дім пані Дорсет, відріжемо всі шляхи до втечі й змусимо її здатися правосуддю. Можливо, що Корі Флойд ще живий і чекає на свій порятунок. Зараз час проявити сильну волю й приборкати свої колишні страхи, адже вони роблять нас надто слабкими. А в нашій справі, Джефрі, не можна бути слабкодухим.

-Все ти вірно кажеш, Рей- тяжко зітхнув Джефрі, потираючи пальцями втомлені очі- Але я знаю на практиці, що ціна помилок буває надто високою. За наші проколи розплачуються зовсім інші люди і, при тому, власним життям. Колись давно я став свідком такої жертви, котра сталася через мою легковажність до ситуації. І тепер вже двічі я ставлю на кон то життя дівчинки, то життя хлопчика. Хоча не мені вирішувати, чи жити їм, чи померти. Я прагнув їх всіх врятувати, але чи не пізно вже знову схаменувся? На душі в мене погане передчуття. Щось лихе клубочиться довкола і важким тягарем осідає в моєму серці.

-Зрозуміло, що життя хлопчика для нас повинне бути на першому місці завжди!- серйозно закивав головою начальник- Але ми ж не боги, Джефрі, і не супергерої, тим паче. Ми не можемо знати все і встигати на порятунок людям зі швидкістю світла у будь-якому куточку міста. Поліція робить все, що в її силах, хоча, можливо, що це й маленька частинка наших зусиль. Я знаю одне, друже! Ми довго розплутували цю справу та довго йшли до цього самого дня, щоб врешті припинити діяльність злочинця. Можливо, що хлопчика ми не врятуємо. Не потрібно передчасно плекати марні сподівання на щасливий кінець цієї справи. Найважливіше поки зосередитися на самій Дорсет та спинити ці вбивства. Коли ми її арештуємо, то цим самим врятуємо життя всім тим, хто міг би в майбутньому стати її наступними жертвами. До речі, ти весь час розповідаєш мені про свою колишню помилку. Що ти таке зробив, чоловіче, що тебе досі совість гризе зсередини безжально? Може вже поділишся зі мною цим тягарем? Разом буде легше його зносити!