Глава 13. Кинути виклик власним страхам

Фелісія знову йшла повільними кроками по напівтемній вулиці. По обох боках від неї височіли чорні ліхтарі, але не всі з них були здатні освітлювати повністю оточення. Кола від їхнього помаранчевого світла здавалися надто маленькими. Вони постійно миготіли й час від часу згасали. Коли це відбувалося, то на Фелісію з усіх сторін кидався тяжкий морок. Налякана дівчина в такі моменти відчувала в своїх грудях сильний тягар, дихання її перехоплювало, руки тремтіли, а ноги приростали до місця. Але як це можливо? Вона вже давно подолала свій страх перед темрявою, так чому зараз нічні тіні навіюють на неї нову хвилю паніки?

Дівчина почала мацати кишені своєї темно-блакитної джинсової куртки і відчула під власними пальцями приємну прохолоду ліхтарика. Це був батьківський ліхтарик, той самий, із яким вона колись потрапила у свою першу неприємну пригоду, про котру бажала назавжди забути. Його скло було вкрите дрібним павутинням тріщин. Проте, ліхтарик був цілком у нормальному стані і коли Фелісія увімкнула його, то приємне місячне сяйво пристрою тоненьким промінцем розірвало морок перед нею. Налякані тіні одразу припали до землі й принишкли.

Заспокоївши власне серцебиття, дівчина скерувала світло ліхтарика на далеку темну вершину перед собою. Коли промінь торкнувся цієї вершини, то очам Фелісії представ до болю знайомий високий пагорб, чия тінь накривала собою більшу частину вулиці. Від нього віяло містичною загадкою і чимось моторошним, потойбічним. Весь пагорб вкривала суха жовта трава. Від поривів легенького вітру вона тихо шаруділа. Підвівши погляд наляканих очей вище, Фелісія відчула себе такою маленькою й нікчемною, адже на неї падала гнітюча тінь від іншого об'єкту, котрий розташовувався на самій вершині пагорба. Немов велична корона прадавнього повелителя, по центру височини був дім, оточений жовтим парканом. Хоч сам паркан і здавався цілком звичайним, проте сам дім чомусь сильно змінився. Здавалося, що він виріс у розмірах й розширився на всі боки, бажаючи поглинути собою весь цей пагорб остаточно. Дім був пофарбований у стару блакитну фарбу, а його черепиця блищала у слабкому світлі ліхтарика червоним кольором. Будинок можна було б назвати красивим, казковим та милим, якби не його гротескні форми та дивні надбудови довкола нього.

Фелісія не могла порахувати всі поверхи цієї будівлі, адже їх точно було більше, ніж просто десять. Будинок так високо линув до чорного небосхилу, що цілковито губився серед темних хмар. Найбільше вражали дівчину численні вікна цієї моторошної споруди. Їх було достатньо на кожному поверсі і всі вони сяяли ізсередини темно-червоним кольором. У Фелісії мурахи пробігали по тілу і вона відчувала себе повністю голою перед цими великими вікнами. Їй здавалося, що звідусіль на неї дивляться чиїсь ненажерливі очі й прискіпливо вивчають кожен рух дівчини. Фелісія ковзала поглядом з одного вікна на інше й всюди вона бачила за склом тьмяні обриси фігури, яка переслідувала її так само наполегливо, як і Дорсет. То була висока худорлява фігура з крилами кажана, козячою головою, довгими гострими рогами й на цей раз у темній мантії із глибоким каптуром з-під якого на дівчину й дивилися червоні підступні очі.

Варто було лише кліпнути очима і ця фігура миттєво зникала, затримуючись у вікні на півсекунди. Страх охопив все тіло Фелісії, її руки так тіпалися від хвилювання, що промінець ліхтарика постійно перескакував з місця на місце. Що вона робить у цьому місці? Чому завжди повертається до нього? Навіщо їй це потрібно? Невже не можна втекти звідси якнайдалі і про все забути? Але Фелісія не могла зрушити зараз з місця, а, натомість, продовжувала стояти та оглядати далі будинок на самій вершині. Крім вікон, в нього була численна кількість дверей. Проте, здавалося, що дивний архітектор переслідував зовсім незрозумілі цілі або намагався пожартувати над тими, хто мусив жити у такому будинку. Справа в тому, що на деяких поверхах містилися такі двері, котрі буквально висіли у повітрі чи вели в нікуди, замикаючись у глухі кути цегельними стінами інших прибудов цієї гротескної споруди. Фелісія просто не могла собі уявити, щоб такі поверхи могли бути придатними до житла, адже вийти через подібні двері було неможливо й дуже небезпечно для життя людини. Зліва та справа від стін будинку до нього приєднувалися дивні прибудови, схожі на дві гостроверхі магічні вежі. Довкола них будинок кільцем оточувала якась незрозуміла величезна залізна труба, схожа на водогін. Її кінець містився тільки на самому даху будинку, гублячись десь серед червоної черепиці та темного димаря, із якого до неба линули химерні завитки сизого диму, перетворюючись на подоби драконів чи мерзенних потворних пик із сяючими очима.

Але більше всього Фелісію вразило те, що верхні поверхи будинку з'єднувала між собою залізна дорога. Так, так, сама справжня залізна дорога, чиї колії були побудовані у проміжках поміж верхніми прибудовами, з'єднуючи цю всю хитру конструкцію в одне ціле. Дівчина не могла повірити власним очам, проте ясно й чітко бачила перед собою старенькі іржаві колії, котрі висіли буквально у повітрі, красивими вигинами оточуючи будинок і заходячи своїми частинами до серця деяких поверхів. А найбільше всього дивувало те, що нічну тишу іноді порушувало низьке гудіння та стукіт коліс. Час від часу на коліях з'являвся маленький червоний потяг. Він здавався іграшковим, адже так яскраво блищав лакованою поверхнею, що просто сильно походив на пластиковий, чим реальний. Проте, від іграшки його відрізняли розміри й ширина, завдяки чому всередині могли вміститися багато людей. Потяг радісно стукав своїми коліщатками по рейкам, вибиваючи у пітьмі іскри на всі боки. Цей транспорт так діловито сновигав по своєму шляху, роблячи коло довкола всього будинку, що це здавалося дуже природньо, якби не виглядало настільки ж дивно. Потяг часто зникав всередині самих верхніх поверхів, немов мав там конкретні зупинки, а далі знову повторював свій маршрут. Страху додавав той факт, що потяг при зупинках відчиняв свої двері, а при русі їх зачиняв. Проте, Фелісія не помітила всередині ні пасажирів, ні самого машиніста. Можливо, їх із такої відстані неможливо було роздивитися, але здавалося, що цей потяг призначений для привидів та інших гостей з потойбічного світу.