Глава 11. Все зло заради життя однієї

Злива почала поступово слабшати і потужні течії дощу спочатку перетворилися на дрібні цівки, а, потім, і зовсім зникли. Блискавиці теж вщухли, хоч про їхню присутність ще нагадувало відлуння грому, котрий з кожною хвилиною все віддалявся геть від міста внизу. Темні важкі хмари розвіялися димкою за вітром, залишаючи на небосхилі уривчасті смуги, вирвані із власних тіл. Потихеньку чорне небо починало світлішати, а на сході воно стало рожевим. Радісне сонечко впевненими кроками підіймалося на своє законне місце в блакитному небі й сіяло щедрими пригорщами на землю своє проміння. Під поривами вітру із золотавих дерев відривалися останні листочки й меланхолійно кружляли над мощеними вуличками і старими будинками Рейвенхарту.

Світ внизу здавався ніби народженим знову, адже після нічної зливи все місто вмилося великою кількістю води й тепер блищало калюжами і росою майже на кожному кроці. Де-не-де таку вологу, навіть, вже скувала легка крига, адже осінь поступово готувалася передати свій жезл влади суворій матінці-зимі із її невблаганними вітрами, сніговими заметами й тріскучими морозами. Такі крижини обабіч дороги та на деревах переливалися різноманітними кольорами в ранковому промінні, складаючи враження, що хтось спеціально розвішав по всьому місту дивовижні самоцвіти, дорожчі за всі скарби людей.

На одному із таких голих та оздоблених льодом дерев розташовувалося старе гніздо. Вже багато років в ньому жив один великий ворон. Його пір'я добряче обтріпалося, дзьоб вкривали численні подряпини, а на одне око він був сліпим. Цей, колись величний птах, побував у численних вуличних бійках між своїми співплемінниками, впевнено тримав своє лідерство серед крилатої братії й законне місце біля кошиків із сміттям. На своєму довгому віку ворон побачив й декілька поколінь жителів Рейвенхарту, особисто переживав містичні події у місті ці останні тривожні роки власного життя. Проте, він не міг нікому розповісти про все, що бачив, та й не хотів, адже ніколи не любив контактувати зайвий раз із цими нахабними і глухими до сил природи людьми.

Птах вийшов на край гнізда та озирнувся. Довкола було вогко й холодно, а над землею вже починала підійматися завіса густого сизого туману. Вона повільно розповсюджувалася вуличками міста, обіймала собою дерева й старовинні будівлі. Здавалося, що серед цього туману оживають привиди жителів минулого, котрі застигли в часі й не помічають того, що довкола них вирує цілком нове життя нової епохи. В цьому і криється велика вселенська таємниця колообігу життя. Всі живі істоти народжуються й вступають у боротьбу за своє місце під сонцем. У кожного своя мотивація, свої погляди та вчинки, свої думки, свій біль та свої темні приховані сторони сутності. Але для безжального часу всі ці амбіції та прагнення - що крапля у величезному вселенському океані. Від них підуть лише тимчасові кола по воді, а потім вона заспокоїться і нічого не нагадає про прагнення живих істот конкретного часового проміжку. Всі, хто за щось своє боровся, давно померли, давно їхні могили заросли чагарником, а над їхніми головами розквітло життя нового покоління із власними турботами й особистими хвилюваннями. Час плине, а сутність будь-якої живої істоти залишається незмінною. Змінюються лише реалії та виклики кожної певної епохи, а все інше буде постійно сталим.

Внизу, під деревом тягнувся холодний сизий туман. В його глибинах ніби левітували дрібненькі цяточки застиглої вологи. Коли повіяв вітер, то старий ворон сердито здригнувся всім тілом, каркнув декілька разів й затих, знову поводячи головою в різні боки, стараючись охопити єдиним зрячим оком все довкілля. Його старі кістки вже не витримували такої кепської погоди, сповненої вологи та першого холоду. Весь час вони боліли та крутили так, ніби їх йому ламала та викручувала невидима рука. Ворон розумів, що, скоріше за все, ця зима стане його останньою порою перед шляхом до вічного вирію. Птах переступив невпевнено з лапи на лапу, загрібаючи кігтями якісь галузки на дні свого гнізда. Колись тут вирувало життя, у нього було декілька жінок й стільки ж голодних пташенят. Але час швидко промайнув і забрав від нього все це щастя. Жінки давно повмирали, а пташенята повиростали й покинули батьківське гніздечко, поринувши у боротьбу за власне місце під сонцем. Він постарів, програв всі свої вирішальні битви й давно був скинутий з Олімпу воронячої слави. Тому ворон доживав свій вік у гордій самотності, не цураючись цього свого пустельництва.

Струснувши пір'ям та відганяючи від себе краплі вологи, старий птах розгорнув свої великі темні крила й важко злетів до блакитного неба. Декілька разів він то опускався низько до землі, то підіймався вище всіх міських будівель. Ворон легко парив над землею, хапаючи крилами повітряні течії. Тут, серед лазурної блакиті неба й освіжаючого крижаного повітря, птах відчував себе по-справжньому вільним й незалежним. Зробивши два кола над деревами парку, він підійняв голову вище й сумно закаркав. В цих звуках ворон відобразив всю свою тугу за колишнім життям, яскравими спогадами минулого та сильною юністю, котрі всі разом його полишили наодинці. Проте, цей гордий старий птах не здався й продовжив боротися за своє життя із лихою долею. Він не знав чому це робить, що його тримає ще при житті, але був впевнений, що йому ще судилося стати свідком якихось значних подій у цьому напівмертвому місті людей, котре колись вирувало життям, а тепер впадало у глибокий сон та занепад.

Набравши висоти й швидкості, ворон полетів далі, а під ним проносилися чорні старенькі будинки, рідкісні у цих краях машини та люди, що квапилися по власних справах й оглядалися тривожно по сторонам, коли до їхніх вух доходив воронячий крик. Пролітав птах й над тими місцями, де природа вже брала гору над творіннями людських рук й починала поглинати занедбані будинки й проникати до них всередину плющем та іншими чагарниками. Ворон зробив свій звичний огляд Рейвенхарту, зазирнув до місцевих сміттєвих баків й трішки підживився якимось черствим хлібом в одному із таких місць. Полетівши далі, птах відвідав й міське кладовище, але не залітав повністю на його територію, а лише обмежився одним-єдиним поглядом здалеку.