Глава 9. В пошуках привида

Ранкове сонце повільно заливало своїм промінням невеличку спальню старого покинутого будинку. Тіні налякано підхоплювалися з підлоги й тікали по найближчим куткам, щоб розтанути там від довгих яскравих промінців. Тісне незручне ліжко складало враження ніби його не займали декілька днів. Подушки й ковдра були обережно складені і вирівняні. Сонце продовжувало проникати у кімнату глибше, шукаючи повсюди її власника, намагаючись зрозуміти, куди ж він подівся, якщо не ночував зовсім тут?

Аж ось проміння торкнулося письмового стола й миттєво зробило золотою його поверхню. Посередині столу стояв ввімкнений ноутбук, на екрані якого залишилася стаття про окультні символи й таємничі ритуали. По два боки від самого комп'ютера височіли цілі гори з паперів, старовинних архівних папок й інших документів, котрі розділяли епохи й зміст. На цих паперах зараз лежав Джефрі Адамс, чоловік у потертій синій формі, із блідим виснаженим обличчям, легкою щетиною на підборідді й коротким коричневим волоссям. Він сам сидів на стільці, а руки поклав на папери, опустивши на них низько свою голову. Поліцейський міцно спав, втомлений своїми безкінечними пошуками. Обабіч його ліктя лежала розкритою червона шкіряна папка. На титульній сторінці містилося чорно-біле фото жінок у смугастій формі й кайданах на руках й ногах. Серед них яскраво виділялася одна жінка із пихатим й, водночас, звірячим виразом худорлявого гостроносого обличчя. Здавалося, що вона пронизує своїм поглядом сплячого чоловіка.

У своєму сні Джефрі метався й стогнав, іноді руками він хапався за край столу й знову безсило його відпускав. Поліцейський тихо шепотів ім'я Ебіґейл й благав її не панікувати, не залишати його. В його снах знову палало полум'я, кричала відчайдушно жінка, а Джефрі бігав перед зачиненими дверима й намагався дістатися до своєї колеги. Проте, всі його зусилля були марними. Двері зачинялися прямісінько перед ним, а за ними гострими кігтями дерла їхню поверхню напівспалена жінка із червоними божевільними очима. В її роті палав вогонь, все тіло почорніло, а засохла кров міцною коркою вкрила більшу частину шкіри жінки. Коли вона почала пролазити крізь дверну щілину, то тягнула руки до Джефрі й хрипіла:

-Нащо ти мене покинув? Чому не врятував? Чому мене зрадив? Ти обіцяв, що ми будемо командою. Обіцяв мене кохати й захищати. Як ти міг допустити, що мене викрали? Що мене спалили? Тепер вічно мене буде катувати Диявол у пекельних глибинах. Але я не буду там сама, Джефрі. Затягну тебе із собою, щоб ми були вічно разом. За твої гріхи й тобі місце у Пеклі!

-Ні, ні, ти не вона, ти не Ебі!- налякано вигукнув Джефрі, намагаючись плечем зачинити двері щільніше, коли побачив так близько себе потворну жінку- Я тебе не покидав, не зраджував! Моєї вини у твоєму викраденні не було. Я попереджав тебе не проявляти ініціативи, дочекатися мене. Але ти цього не зробила. Я все зробив для того, щоб врятувати тебе. Але не встиг.... Не встиг і ніколи собі цього не пробачу. Проте, я відпустив вже тебе, відпустив! Йди геть, годі переслідувати мене у снах!

Проте, жінка сильним ударом вибила двері й Джефрі болюче впав на підлогу. В останню мить він ледве встиг ухилитися від масивних дерев'яних дверей і ті впали зовсім поряд з ним, здіймаючи пил довкола. Через дверний проріз вийшло страшне чудовисько, яке прийняло подобу спаленої Ебі, а довкола нього палало пекуче пекельне вогнище. Обличчя Джефрі заливав піт, його трусило від страху, бо все життя він боявся сильніше за все вогню. Вогню, в якому його кохана згоріла тоді. Вогню, який забрав у нього все саме світле та добре, залишивши лише морок та пустку. Мертва жінка раптово стала змінюватися. Вона стала вищою, більш живою, хоч і з мертвою блідою шкірою. Чорне волосся сплуталося довкола кістлявого гострого носа, звірячих голодних очей й викривленого у гримасі рота. На жінці були кайдани, якими вона постійно брязкала, а з рота виривалося низьке звірине гарчання. В ній Джефрі із страхом впізнав ту відьму, про яку він читав у старій справі Третього Рейху. Вона сутужно хрипіла, з її рота текла струмками кров, із очей розповзалися по всьому обличчю великі чорні павуки. Відьма спробувала схопити поліцейського, але він схопився на ноги й кинувся тікати, не озираючись. За спиною він чув тріск полум'я, жіночий крик, хрипіння, брязкіт ланцюгів, швидкі кроки й холодний крижаний сміх. В спину йому вдарив голос:

-Відьомство - то стародавнє ремесло. Тільки досвідчені жінки здатні ним володіти. Не всі жінки його гідні. Не всі його прагнуть. Але це покликання. Почуття, котре ти відчуваєш всередині себе. Сила, котра розростається у твоїх грудях, охоплює серце й душу. Відьмами народжуються, але ними не стають. Чому ти переслідуєш нас, Джефрі Адамс? Чому ти втручаєшся у справи, котрі тебе не стосуються? Ми нікого не чіпали, лише захищали власні таємниці. Завжди так було. Так навіщо ти прийшов сюди? Тут на тебе чекають лише смерть й вогонь. Ти втратив вже багато, невже не боїшся втратити й самого себе? Йди, тікай із міста, поки не пізно. Нехай тайне залишиться прихованим.

Джефрі відчув, як невідома сила заморозила його на місці. Позаду його схопили чиїсь крижані холодні пальці й почали душити за шию, перекриваючи доступ до повітря. Чоловік впав на коліна, почав слабко пручатися, але хватка була сталевою. Із останніх сил він змусив себе озирнутися на свого ката й із переляком помітив, що дивна істота знову змінила своє обличчя. Тепер над ним схилялася заплакана бліда Примулла із синіми мертвими губами. Її руки, здавалося, жили власним життям й міцно стискали горло поліцейського своїми тонкими довгими пальцями. Проте, сама дівчина щиро плакала й трясла головою, немов хотіла розірвати хватку й відпустити Джефрі, але не могла цього зробити. Її сльози капали чоловікові на обличчя й обпікали його, немов окропом. Світ вже починав обертатися стрімким колом довкола нього, коли Примулла низько нахилилася до нього. Її волосся холодним шовком ковзнуло по його щоці, а від губ повіяло зимовим холодом. Дівчина прошепотіла тремтячим голосом: