Глава 7. Покликання минулого

Вона знову чула крики, які лунали десь близько неї. Складалося враження, що людину катують прямісінько під її власними ногами. Серце Фелісії гучно калатало у вухах, а руки тремтіли. Вона бігла заплутаними темними коридорами старовинного будинку, намагалася зрозуміти куди їй рухатися далі, де знайти джерело криків і як врятувати невинну особу з лап катів. Але, як дівчина не старалася, вона сильніше починала блукати одноманітними коридорами, а довкола неї вони ніби подовжувалися, стіни зростали до самісінької високої стелі, з-за кутків вискакували страшні манекени й тягнули до наляканої дівчини свої руки з гострими пазурами. Фелісія кричала й робила спроби від них втекти. В кінці коридору вона побачила біле сліпуче світло й побігла до нього. Перед нею виросли старенькі двері до підвалу. З усієї сили дівчина врізалася в них плечем, але вони не піддавалися.

Потрібно було щось робити, адже позаду вона чула чиїсь гучні прискорені кроки. Раптом, Фелісія помітила, що на маленькому гачку перед дверима висить ціла зв'язка ключів. Дівчина тремтячими руками схопила її, вона вислизала із її спітнілих долоней, але вона не припиняла робити спроби відкрити двері підвалу. Фелісія пробувала один ключ за одним, ламала їх у замковій щілині, проклинала свою долю й шукала одразу наступний ключ. Чомусь вона серцем відчувала, що їй потрібно відкрити ці двері, що за ними криється дещо важливе для неї самої. Те щось, що вона забула колись, залишила далеко позаду, хоча не повинна була. І тепер її розділяли від цієї таємниці лише одні дерев'яні двері.

Ключів лишалося все менше та менше, а жоден з них не підійшов до цих дверей. І коли у Фелісії в руках залишився тільки останній ключ, її позаду хтось сильно схопив за руку й різко розвернув до себе обличчям. Налякана дівчина закричала, коли з пітьми перед нею вихопилася висока худорлява фігура. Її волосся сплуталося, очі блищали шаленою звірячою люттю, а все обличчя пересікали криваві шрами, з яких на землю стікала без упину червона кров. Уста потворної жінки викривилися у гримасі ненависті, а у вільній руці вона тримала гострого ножа. Від жахливої маніячки тхнуло вогкою землею, корінням й кров'ю. Фелісія спробувала вирватися, але та міцно тримала її за зап'ясток, від чого дівчина застогнала, відчуваючи страшний біль.

-Відпусти, відьмо, відпусти! Цього не може бути. Тебе немає. Тебе немає. Ти лишилася позаду. Позаду. Я втекла, втекла й ніколи не повернуся! Ніколи!- зашипіла Фелісія, вивертаючись з міцної хватки високої пані Дорсет.

-Це все через тебе!- заверещала не своїм голосом Дорсет й вдарила пласкою стороною ножа по обличчю Фелісії, від чого дівчина скрикнула. На її щоці одразу виникла червона подряпина- Ти належиш мені, вся ти! Твоє тіло буде тілом моєї Карен. Ти станеш моєю Карен, бо так судилося. Від своєї долі тобі не втекти ніколи. Раз переступивши поріг мого дому, ти назавжди в ньому й лишишся. Мій володарю, прийми цю жертву й воскреси мою Карен знову! Кров цієї дівчини стане платою за одне життя!

З цими словами Дорсет жорстоко почала наносити удари в груди й живіт Фелісії гострим ножем. Кров бризнула з численних ран дівчини, вона закричала від болю та впала на землю, б'ючись в судомах. Над нею шалено носилася темною тінню Дорсет, заливаючись божевільним сміхом та малюючи кров'ю Фелісії дивні знаки по всіх стінах. У цю мить жінка страшно походила на ворону, яка придбала людську подобу й пурхала з одного боку коридору до іншого. Світ закрутився довкола Фелісії, сили почали залишати її, розпливаючись довкола дівчини у вигляді великої червоної плями гарячої крові. Не витримавши нестерпного болю, Фелісія закрила очі й лише сміх Дорсет та віддалені крики розривали її згаслу свідомість.

                            🧳🧳🧳

-Фелісія, Фелісія, прокинься вже нарешті! Господи, чого ти кричиш так рано? Ще навіть не світало!- пролунав дзвінкий жіночий голос і чиїсь сильні руки почали тормосити Фелісію за плечі.

Скрикнувши, дівчина підхопилася різко у ліжку, замахала руками й зчепилася з якоюсь особою, яка почала відчайдушно пручатися у відповідь. Через хвилину мовчазної боротьби, Фелісія остаточно прокинулася і раптом зрозуміла, що повалила на землю молоду русяву жінку, одягнену у рожеву пістряву піжаму. Жінка важко дихала й не припиняла сичати крізь зуби:

-Фелісія, годі вже. Це я, Аманда! Пам'ятаєш мене? Ми живемо разом у орендованій квартирі, не забула ще? Що на тебе найшло? Чого ти б'єшся? Я на тебе не нападала.

-О, господи, Аманда, вибач!- винувато вигукнула Фелісія й одразу відкотилася в сторону, звільняючи з полону власного тіла жінку на підлозі, а потім допомогла їй підвестися на ноги. Ховаючи обличчя у долонях, Фелісія знову присіла на краєчок ліжка й тяжко зітхнула- Я не хотіла, правда ... Знову наснився поганий сон. Мені важко відрізняти реальність від сну, адже все зливається в одну суцільну пляму. Я розгубилася й не знаю, що зі мною діється.

Важко дихаючи, Аманда відкинула з обличчя своє довге волосся. Ця жінка років тридцяти мала приємне кругле обличчя із виразними сірими очима, невеличким акуратним носиком й пухкенькими губками. Не зважаючи на те, що між ними тільки що сталася бійка, на обличчі Аманди відбивалася справжня турбота за свою подругу, тому вона сіла поруч із нею на ліжку, обійняла її за плечі й тихо ласкаво заговорила:

-Чому ти досі не відвідала психолога, Фелісія? У тебе дуже серйозна ситуація. Бачити один і той самий сон дуже поганий знак. Якби ж це було тільки раз чи два. А так, кожної ночі ти починаєш стогнати, викрикувати чиїсь імена, битися в судомах на ліжку й проявляти агресію при пробудженні. Ти мені вже за минулий тиждень два синці наставила. А пам'ятаєш, чим закінчилася історія із Джорджем?

-Який там психолог, Аманда?- невесело посміхнулася Фелісія, підіймаючи на подругу погляд своїх червоних втомлених очей- Я не хочу потрапити до психлікарні чи вислуховувати поради про те, що минуле варто відпускати. Я й так стараюся майже не спати, бо ніч стала моїм прокляттям. Закидаюся таблетками, п'ю каву та енергетики, намагаюся задурити себе різноманітною роботою, лише б не бачити цих снів. Але зовсім не спати я не можу. І коли закриваю очі, то переді мною відроджуються старі кошмари, які переплуталися повністю в моїй голові. Знову той будинок, знову заплутані коридори, все довкола мене змінюється.... А я шукаю ключі, шукаю потрібні двері, бо за ними є щось, що я забула. Не можу пригадати, що я тоді забула, бо стільки разів вже тікала від неприємних спогадів минулого. Уві сні мене переслідують привиди... Поліцейські, наляканий хлопчик, моторошна бабця на інвалідному візку й інша... Висока, вся в шрамах, вкрита кров'ю й з ножем. Не хочу говорити про неї. Ні, тільки не про неї, бо боюся. А Джордж... Я не змогла з ним зустрічатися довше... В той вечір все так було чудово. Домашній кінотеатр, попкорн, коханий хлопець поряд. Я й не помітила, як сон мене здолав. Коли кошмар мною оволодів, я почала кричати. Джордж спробував мене розбудити, а я ледве не видерла йому очі й сильно подряпала обличчя. Після цього він зі мною посварився, обізвав божевільною й покинув. Більше ми з ним не бачилися.