Глава 6. Що криється за символами?

Ранкове сонце повільно підіймалося по небу над Рейвенхартом. Його жовтаві промінці освітлювали похмурі вулички містечка, розганяли звідусіль темні тіні та відбивалися у блискучих вікнах споруд. Проте, час від часу, на сонце набігали сірі великі хмари і тоді воно зникало за ними, тьмяніло та слабшало. Здавалося, ніби сонце хтось саджав у тісну темну коробку із забороною світити на це місто людей внизу і дарувати йому радісні емоції, настільки рідкі у такому невеселому місці. Таких важких хмар збиралося все більше та більше, але поки вони легко відганялися вітром у сторону і з їхніх щілин сонечко продовжувало рватися на волю і тягнути тонкі промінчики до людських будівель, зазираючи до кожного віконечка.

Такі самі промінці зараз яскраво відбивалися від бокового скельця старенького поліцейського автомобіля. Вони сяяли таким нестерпним світлом, що в похмурого чоловіка за кермом автівки, одразу потьмарилося в очах. Щоб уникнути цього неприємного явища, Джефрі Адамс помацав у спеціальній ніші над своєю головою і дістав великі темні окуляри. Одягнувши їх на очі, чоловік полегшено зітхнув. Тепер проміння було легше витерпіти і він прекрасно бачив полотно асфальту попереду свого автомобіля. У своїх старих сонячних окулярах Джефрі походив на офіцера з різноманітних комедійних фільмів про поліцейських - на голові фірмовий синій кашкет, далі темні окуляри на півобличчя, не зовсім нова вицвіла форма та блиск нагрудного жетону. Але наш герой відрізнявся від тих комедійних аналогів тим, що являв собою саму неприступність та суворість.

Брови Джефрі грізно насупив, руки міцно тримали шкіряне кермо, направляючи автомобіль на кожному повороті дороги, а губи стислися у нервовій гримасі. При цьому рожевий шрам, що перебігав через губу, сильно натягувався, виступаючи вперед у всьому моторошному вигляді. На лобі в чоловіка простягалися довгі зморшки. Причина такого паскудного настрою Джефрі вже була відома. Він від самого початку ранку звинувачував себе у власній легковажності та недалекоглядності. Поки Джефрі та його колеги ганялися по старим слідам таємничого викрадача дітей, той їх обставив в черговий раз. Під час зайнятості поліцейських у Рейвенхарті зникла ще одна дівчинка, Фелісія Бріджес. Та сама, якій він, Джефрі, так довірився, надав свою візитку та прохав бути своїми вухами та очима на вулицях міста і у дитячому середовищі, яке так приваблювало увагу містичного вбивці. Та сама Фелісія, яку терпіти не міг Рей і про яку завжди зневажливо говорив. От і цього ранку начальник поліції не зрозумів з чого весь цей переполох вчинився і навіть намагався натякнути Джефрі, що Фелісія знову вдалася до своїх витівок, тому не варто на її пошуки даремно витрачати час. Ну що може статися з такою непосидючою розбійницею? Кому вона треба? Адже й сам цей вбивця вовком завиє, якщо йому в руки потрапить така неслухняна особа.

Проте, Джефрі чітко розумів межу між "нічого страшного не сталося" і "дівчинка дійсно стала жертвою маніяка". Рей та його колеги вже встигли показати свою некомпетентність і неувагу до важливих деталей цієї таємничої справи. Через це й зник черговий хлопчик з вулиць міста. А тепер ще й Фелісія теж кудись поділася. Звісно, що її мати по телефону говорила про сварку між собою та донькою і тут можна було все списати на імпульсивність підлітка, бажання кинути виклик та показати свою самостійність. Тоді могло все виявитися нічим і Фелісію ніхто не викрадав. Але після всього пережитого Джефрі не міг бути настільки легковажним. Він вже у минулому втрачав дорогих людей через власні помилки. І не допустить того, щоб це знову повторилося. Чоловік прекрасно знав одне - Фелісія підходила чудово під бажану вікову категорію вбивці, а ще була саме дівчинкою. У морзі від міс Бюндхен він довідався, що хлопчиків не так часто викрадав маніяк, а найбільше зосереджувався чомусь саме на дівчатах. Вони були його пріоритетною ціллю. Але чому та навіщо йому це потрібно? Джефрі відчував, що відповідь криється у символах, які були вирізьблені на самих тілах дітей. Якщо йому вдасться віднайти сенс цих знаків, то тоді він зрозуміє і цю ціль, яку переслідує вбивця Рейвенхарту.

Але поки у Джефрі не було на це часу. Коли він почув у трубці голос жінки, яка плакала, цілий світ похитнувся в нього перед очима. Йому була надто добре знайома подібна ситуація. Саме його колись змусили зателефонувати батькам його загиблої колеги та повідомити їм гірку новину. І плач безутішної матері навічно лишився стояти у вухах Джефрі, поєднуючись в його душі із гидким почуттям власної провини та безпомічності. Тому зараз він їхав до місіс Бріджес, плануючи заспокоїти жінку, подарувати їй хоча б якусь надію на порятунок Фелісії та довідатися щось нове стосовно дівчинки та її останніх дій перед зникненням. У Джефрі шалено калатало серце при думці про те, що Фелісія могла побачити щось важливе та незвичайне, що вона наблизилася до розкриття таємниці справи так близько, як їм самим не вдавалося. І Джефрі стовідсотково вірив, що гордість Фелісії та її бажання проявити себе і вплинули якраз на той факт, що вона нікого не повідомила про те, що побачила в ніч свого зникнення. Тепер все залежало від порятунку Фелісії, адже вона зараз могла бути безцінним свідком злочинів цього маніяка. Джефрі просто не хотів вірити, що через якусь сварку з матір'ю Фелісія могла втекти з власного дому. Такий варіант не варто було виключати, але він був якимсь порожнім та безсенсовним на погляд Джефрі.

Доїхавши до потрібної вулиці, поліцейський повільно спинив машину перед будинком родини Бріджес. Він зайвий раз тяжко зітхнув, дивлячись на тихі, напівпорожні вулиці, на яких вітер ганяв сухе осіннє листя. Саме через цю пустку маніяк відчував себе у місті, як риба у воді. Адже ніхто його не міг помітити. Жилих будівель було всього декілька, а інші вже заросли чагарниками та дивилися на вулицю мертвими вікнами, частина з яких лишилася без скла. Біля одного з будинків якийсь старий дідусь меланхолійно гудів газонокосаркою і, здавалося, що зовсім нічого не чув та не бачив довкола себе. А вночі це місце, взагалі, страшно було уявити собі. Примарні вулиці без сліду людського. Джефрі щиро сумнівався, що хтось в ту пору визирав у віконечко, чув якісь підозрілі звуки чи помітив сам момент викрадення сусідської дівчинки. На жителів Рейвенхарту він вже не покладав такої великої надії, як при першому своєму прибутті сюди. Здавалося, що сам містичний страх перед фігурою вбивці змушував людей тікати з міста або й зачинятися у власних будинках, боячись свого й чужого. Навіть і дітей зараз не було видно на порожніх вулицях міста. Всі заховалися, немов передчуваючи якусь небезпеку.