Глава 3. Дивне видіння та подальше розслідування

Коли поліцейські остаточно розпрощалися з гостинною місіс Бріджес та вийшли на вулицю, то їх одразу з порога знову зустріла сильна холодна злива. Містер Аткінсон невдоволено закректав та розгорнув свою парасольку лише для того, щоб подолати невеличку відстань поміж будинком та поліцейськими машинами. Товстун смішно примружував очі від холодних крапель та витирав рукавом уніформи своє кругле обличчя. В свою чергу, містер Адамс ніяким чином не відреагував на власний дискомфорт від зливи. У чоловіка був серйозний та зосереджений вираз обличчя. Він немов над чимось глибоко замислився. Назустріч чоловікам із сусідньої машини визирнув молодий колега Альфред Кох. Він посміхнувся дитячою посмішкою та звернувся до свого начальника, перекрикуючи шум зливи:

-Хай йому грець з такою негодою! Розігралася так, немов тут море поряд з нами знаходиться. І так у Рейвенхарті завжди. Ну що, вам вдалося щось новеньке дізнатися, містере Аткінсон?

Наблизившись до віконечка машини, Рей нахилився і, без зайвих жестів, луснув нерадивого колегу по носі. Той зойкнув та відхилився в сторону, а Аткінсон сердито пробурчав:

-Кох, ти слідкуй за власним довгим язиком. Чи хочеш, щоб вбивця почув твої крики про те, що ми активізували розслідування? Про цю справу краще мовчати і говорити тихцем. А, тим паче, тобі, Кох, я б і матір рідну не довірив. Дисципліна, витримка і ще раз дисципліна, юначе! Зарубай це собі на носі, інакше я особисто викарбую ці слова у твоєму мозку.

Наляканий хлопчина одразу швидко закивав головою та почав виправдовуватися:

-Вибачте, містере Аткінсон! Винуватий, зізнаюся. Я забув про правила нашої поведінки. Але я нічого такого не сказав важливого, лише поцікавився. Ми ж тільки людей опитували, а не вбивцю шукали.

-От дурню! І що мені з тобою робити?- гнівно струснув парасолькою Рей, кидаючи краплі на обличчя свого помічника- Якраз це й називається слідчими діями. Ми опитували містян на предмет того, чи бачили вони щось дивне останнім часом. Проте, на жаль, не всіх ми встигли опитати. Негода лютує все сильніше. Треба вже згортати вітрила та прямувати додому. Чортова робота, я вже ненавиджу її за подібний дискомфорт. Зараз би все віддав за спокійний вечір вдома за чашкою кави та у теплому ліжку.

-Ну тоді виїжджаємо!- радісно відгукнувся Кох, починаючи заводити двигун машини та беручись за кермо.

-Ні, виїжджаєш тільки ти!- похитав головою Рей- У мене для тебе важливіше доручення. Відвідай наш відділок, передай Сміту, щоб він зателефонував до моргу та назначив нам візит на завтра. Певно, що містер Адамс захоче подивитися вживу на тіла вбитих дітей, щоб зробити потрібні висновки. Якщо все зробиш добре, то можеш вважати себе вільним. Все, більш нічого складного від тебе не вимагаю. Добре?

-Добре! Але як же ви?- поцікавився хлопець в усі очі роздивляючись свого суворого начальника.

-А це вже, Кох, не твого розуму справа! У нас ще є своя місія з містером Адамсом. А ти давай, давай, не стій на місці! Виїжджай вже!- сердито замахав руками Рей, проганяючи геть автомобіль із Альфредом всередині.

Альфред трохи невдоволено щось пробурчав, але вибору в нього не було у цю конкретну мить. Шеф ніколи не довіряв йому реально серйозних справ. І як він сподівається набути практичних знань, якщо все життя пробігає з кабінету до кабінету, виконуючи дрібні службові обов'язки? Кинувши прощальний погляд на суворий профіль Джефрі, хлопець щиро йому позаздрив. От цей ветеран з великого міста точно на своєму віку пережив багато цікавих пригод, які залишили по собі великий досвід. Здавалося, що містер Адамс не сильно був схильним вести бесіди, а, тим паче, розповідати про своє службове минуле. З першої зустрічі Альфред був сильно захоплений мужньою особою цього чоловіка, але й розчарований його холодністю та відчуженістю. Відчувалася якась зверхність та зневага Джефрі до трьох поліцейських міста Рейвенхарт. Цікаво, а що в таку мить керувало діями чоловіка? Він такий, бо надто досвідчений для їхнього рівня, чи просто зарозумілий, як усі рідкі гості з великих розкішних міст? На ці питання юнак міг би отримати відповіді, якби мав можливість попрацювати більше часу із Джефрі один на один. Проте, схоже, що містер Аткінсон не дозволить йому таку відповідальну роль і сам зайняв вакантне місце поряд із живою легендою всіх поліцейських. Тяжко зітхнувши, Альфред потихеньку розвернув машину та поїхав крізь завісу дощу, потайки сердячись на власну нерішучість та дурні накази шефа. Попереду на нього чекали сірий похмурий відділок, таке ж непривітне обличчя у великих совиних окулярах пана Сміта, а потім свобода. Здавалося, що хлопцю треба було радіти можливості швидше повернутися додому з роботи, але зараз він пожертвував би цим та лишився поряд із експертом своєї справи під самою холодною зливою у світі. Але це все були мрії юного Альфреда, якому ще дуже далеко до реальних героїчних вчинків, тому хлопець швидко їх відкинув в сторону та зосередився на завданні від шефа.

                          🚔🚔🚔

  Провівши поглядом машину Альфреда, Рей задоволено кивнув головою. Все-рівно хлопчина не знався на їхній справі і відчувався якимсь зайвим вантажем під час подорожі містом. Рей за весь цей день встиг добряче настраждатися. От сидів він собі в теплому кабінеті, залякував дрібних хуліганів час від часу і все. Не життя, а казка. І треба було ось такому статися? Навіщо якийсь ненормальний вбивця-культист обрав саме його рідне місто для своїх темних та моторошних цілей? Та чому вбивства припали якраз на час служби саме Рея? Наскільки він пам'ятав, то його попередник зовсім нічого не робив на цій посаді і зараз Рей злісно заздрив цьому щасливчику, який вчасно і на пенсію втік за вислугою років. Сам же начальник відділу так радів при своєму призначенні, вважав це почесним званням та бажаною заслугою за всі роки вірної служби Рейвенхарту. А тепер змушений розплачуватися за свою тодішню радість. Невже крісло начальника виявилося проклятим? Чи сам Рей є нещасливим, що отаке впало йому на голову?