Розділ 90

Наче сама доля знову дихнула їй у потилицю. Вона повільно підвела очі...

Галя миттєво завмерла, міцніше стискаючи гарячу чашку в руках. Серце від адреналіну закалатало швидше.

Світ ніби на мить зник. Вуха заклало, ніби поблизу прогримів грім. Вона теж затримала на ньому свій погляд тільки збентежений.

Перед нею стояв чоловік, разюче схожий на Володимира. Ті ж риси обличчя, той самий погляд і схожа харизма. Він виглядав саме так, як в останній день біля дверей замку, коли прощався з нею — молодий, привабливий, на вигляд чоловікові було років двадцять три. Але тепер... він без чорного плаща, без містичних шат і без моторошної аури чаклуна.

На ньому були звичайні джинси, світла сорочка, він мав стриманий класичний стиль. Проте це не робило його менш впізнаваним.

“Ні”, - подумала Галя. “Цього просто не може бути!”

Паніка накрила її хвилею.

Наче минуле, яке вона так відчайдушно намагалася поховати десь дуже далеко, раптом ожило і тепер просто дивилося зараз на неї.

Вона різко підвелася, навіть недопивши повністю свою смачну ароматну каву хотіла піти, втекти або навіть зникнути. Та було вже запізно. Чоловік уже відчинив двері кафе й повільно попрямував прямо до неї. Його погляд був зацікавленим і спостережливим.

Наче він пам’ятав значно більше, ніж мав би. Ось він уже стояв поруч. На мить їй здалося, що час знову зіграв із нею злий жарт. Щоб не виказати власної тривоги, вона повільно опустилася назад на стілець і зробила ковток кави, хоч руки ледь помітно тремтіли.

Володимир нахилився трохи ближче надто впевнено, наче мав повне право увірватися в її особистий простір.

- Доброго дня, - промовив він низьким, спокійним голосом. - Радий бачити вас у моєму нещодавно відкритому кафе.

Його пильний погляд не відривався від її здивованих очей.

- Дозвольте познайомитися... Ви знаєте? Мені ви когось дуже сильно нагадуєте, але я зараз ніяк не можу згадати, кого саме. Ми не зустрічалися з вами раніше?

Він ледь іронічно усміхнувся.

- У мене таке відчуття, ніби я знаю вас усе своє життя, - він це дуже щиро промовив, що

Галя відчула, як земля буквально вислизає з — під її ніг. Серце глухо вдарилося об груди. Перед очима блискавками промайнули всі темні спогади: темний замок, кривавий місяць, магічні ритуали, смерть Мотрі, мати не своя, батько сам не свій, біль, страх...

І раптом їй пригадалися Володимира останні слова: “Ми ще зустрінемося.”

Пророцтво збувалося.

- Мене звати Володимир, - продовжував знайомитися він, не зводячи з неї свого липкого погляду. - А вас?

Його тон був ввічливим. Навіть без магії він усе одно залишався тим самим. Галя опустила очі. Вона мовчала лише мить, у неї усередині все вирувало, розум був ніби у тумані.

“Чому... чому мене досі так притягує до нього?” - промайнула у неї думка.

Вона всім серцем любила Максима. Знала, що саме з ним бачила своє майбутнє, але поряд із Володимиром ніби навкруги усе раптом змінювалося.

Ніби між ними так і залишився дивний сильний зв’язок, який не знищили ні час, ні прокляття, ні смерть старої магії.

“Що я йому колись пообіцяла? Чому навіть зараз не можу вирватися з цього тяжіння? А якщо доля справді дає йому другий шанс?” - думки в голові Галини летіли одна за одною.

Галя глибоко вдихнула, змушуючи себе опанувати свої емоції і нарешті впевнено підвела на нього очі.

- Мене звати Галина, - відповіла вона, ледь усміхаючись.

Її голос звучав спокійніше, ніж вона почувалася насправді.

- Можливо, ви маєте рацію. Мені теж здається, що ми вже колись давно зустрічалися, але я поки, що не пам’ятаю де саме.

Їхні погляди одночасно зустрілися. І в ту ж мить... за вікном різко майнула чорна тінь. До скла за вікном важко опустився великий чорний ворон і гучно, пронизливо закаркав.

Галя здригнулася, у грудях серце стиснулося. Здавалося це був не просто птах — це було попередження. Ніби щось нагадувало: минуле ще не завершилося...