Розділ 89

Здавалося, нарешті все стало на свої місця. Душевний спокій, який здавався втраченим назавжди, знову оселився в їхньому домі.

Та щире серце Галі дуже прагнуло ще однієї зустрічі, вона поспішила до Максима. Побачивши її, Максим буквально засяяв.

- Галю! - вигукнув він. - Де ти була весь цей тиждень? Ти ніби зникла. Я щодня чекав та виглядав тебе біля двору. Як я радий тебе знову бачити!

Галя на мить завмерла, скільки всього вона пережила, а скільки всього просто неможливо було навіть пояснити.

- Колись... можливо, я все тобі розповім, - відповіла щиро усміхаючись Галя. - Але зараз я просто хочу сказати, як сильно мені тебе не вистачало весь час.

Вона міцно й ніжно обійняла його. Максим ніжно торкнувся її обличчя й несміливо поцілував, і цього разу Галя відчайдушно відповіла. Їхній довгоочікуваний поцілунок став символом нового початку.

Життя нарешті поверталося у своє русло та в глибині душі Галя знала: пережите назавжди змінило її. І хоча зло було переможене, іноді здавалося деякі таємниці ще чекали свого часу.

Одного приємного, сонячного ранку Галя неспішно прогулювалася знайомою, улюбленою вулицею, насолоджуючись теплом і таким довгоочікуваним, спокійним, безтурботним життям.

Раптом її увагу привернула вивіска нового кафе, якого раніше на цьому місці не було. Воно щойно відкрилося, а його стиль одразу видався їй дивним, щось дуже нагадувало середньовіччя.

Зацікавившись, Галя на мить зупинилася, а тоді обережно зайшла всередину... і завмерла на місці... У грудях усе різко похололо і серце тривожно стиснулося.

Інтер’єр моторошно нагадував вітальню замку чаклуна: темне дерево, старовинні різьблені меблі з дуба, камені, важкі штори. Навіть деталі декору здавалися надто знайомими.

На мить їй здалося, що частину меблів просто винесли із самого замку Володимира і перенесли в це дивне кафе.

По спині пробіг неприємний холодок.

“Ні... це просто неможливо”, - подумала вона, намагаючись заспокоїти себе. “Просто збіг. Просто схожий стиль, просто речі тієї епохи.”

Та тривога не відступала і засіла у глибині душі. Всередині ставало дедалі моторошніше.

Спогади, які вона так старанно намагалася залишити в минулому, раптом ожили з новою силою.

- Можу замовити каву? - тихо звернулася вона до бариста, намагаючись поводитися природно.

- Так звісно. Вам із цукром чи без?

- Без цукру, дякую, - чемно і спокійно відповіла Галина.

Отримавши ароматний напій, Галя сіла біля великого панорамного вікна. Їй хотілося бачити яскраве тепле сонце, людей, звичайне життя. Хотілося переконати себе, що все страшне вже давно позаду.

Вона вдихнула аромат гарячої кави, спостерігаючи через скло, як перехожі поспішають у своїх справах та на роботу.

У цій буденності було щось заспокійливе.

Та раптом... один чоловік на вулиці різко сповільнив крок побачивши її крізь вікно, а тоді він зупинився. Його пильний та пронизливий погляд, майже липкий зупинився саме на ній.

Галя відчула, як по шкірі поповз знайомий морозець. Здавалося він не просто дивився, а ніби впізнавав. Його погляд проникав під шкіру, торкаючись її найтемніших спогадів, а його очі не відривалися від неї крізь скло.