Розділ 84

Із грудей Володимира раптом почало вириватися щось темне і страхітливе.

Спершу з його тіла повільно виповзли довгі чорні руки — неприродно витягнуті, тонкі. Потім вилізла і сформувалася видовжена моторошна голова із запалими чорними очима, у глибині яких тліло зловісне темне світло. Поступово ця сутність повністю відокремилася від тіла Володимира. Вона випросталася на весь зріст і повільно здіймалась над землею. На мить похмура постать завмерла, дивлячись на чаклуна, в якому жила багато століть. Здавалося, між ними існував якийсь давній зв’язок, що лише тепер розірвався.

Перед усіма постав високий чорний силует, сповнений люті, болю й давнього прокляття.

Він здавався живою тінню, втіленням століть темної магії, ненависті, страждань і зла. Його неприродно довгі кінцівки сіпалися, мов у потворної маріонетки. Навколо нього клубочилась густа темрява. Із його безликої пащі лунало моторошне гарчання — тихе, спотворене, невдоволене й нелюдське.

Від цього звуку мороз пробігав шкірою, а серце стискалося від первісного страху. На мить усі завмерли на місці від побаченого, здавалося навіть вітер стих.

Темний силует закружляв над землею, звиваючись, мов кошмар, що вирвався з найглибших безодень. Раптом він різко сіпнувся вгору. Його тіло неприродно вигнулося, ніби ламаючи сам простір. А потім... чорна сутність рвонула вперед стрибкоподібно. Ніби підстрибуючи високо в повітрі, вона стрімко полетіла стрибками в бік густого лісу.

Між деревами ще довго миготіла її викривлена чорна тінь та зрештою зникла. Сховалася серед стародавнього густого лісу, де можливо, лише чекала свого нового часу.

Галя відчула в душі холодний неспокій. Вона розуміла: це ще не остаточний кінець та часу на роздуми не було.

Володимир застогнав, ніби прокидаючись після надзвичайно довгого й виснаженого сну. Він повільно відкрив очі, в яких уже не палало звичне темне полум’я. Володимир оперся тремтячою рукою об холодну землю та дуже повільно, майже болісно підвівся із землі.

Його рухи стали слабкими, невпевненими — зовсім не такими, як у всемогутнього темного чаклуна. Тепер він більше нагадував людину після важкої затяжної хвороби: виснажену, спустошену, розгублену. Наче людина щойно повернулася з межі між життям і смертю.

Колись могутній чаклун тепер стояв хитко, ледве втримуючи рівновагу. Його темний одяг був розірваний, обличчя бліде, а в очах залишилася лише страшенна втома й незрозуміле здивування.

Він озирнувся навколо, наче вперше бачив цей світ. Торкнувся скроні рукою, ніби намагався зібрати уламки пам’яті.

Потім підняв очі на Галю, і ... лагідно усміхнувся їй.

Але цього разу його усмішка була іншою: не моторошна, не хижа, не зловісна. Була доброю і майже щирою.

- Здається... я дуже довго спав, - промовив раптово він. - Чому ви всі так дивно на мене дивитеся? - запитав він усміхаючись і дивуючись одночасно.

Галя напружилася, її серце калатало. Перед нею стояв той самий чоловік... і водночас зовсім інший.

- Йди до замку, Володимир, - стримано сказала вона. - На вулиці для тебе зараз небезпечно.

Він трохи здивовано підняв брови, але слухняно кивнув.

- Мені снився дивний, дуже довгий сон, - замислено сказав він, не зводячи з неї погляду. - Можливо, колись я тобі його розповім... гарна дівчино.