Розділ 83

- Ти все зруйнувала! - не вгамовувався чаклун.

Його очі палали скаженим гнівом, волосся прилипло до обличчя від дощу і крові, а подряпане тіло кажанами тремтіло від виснаження та шаленої люті.

Він почав гарячково рухати руками, виконуючи звичні магічні жести, складні маніпуляції, до яких вдавався століттями. Його пальці швидко кресали в повітрі стародавні символи.

Володимир шепотів закляття, робив різкі рухи долонями та руками у повітрі. Намагався знову викликати темну силу. Ще раз і ще раз... але нічого у нього більше не виходило. Жодного спалаху... Жодного чарівного сяйва, жодного відгуку магії. Повітря лишалося порожнім, магія зникла.

На мить Володимир завмер на місці. На його обличчі промайнуло щось страшніше за гнів. Він судомно подивися на свої руки, ніби вперше бачив їх без сили.

- Ні!!! - хрипко кричав він.

Він знову спробував. Різкіше, сильніше, відчайдушно та все марно. Його могутність, яка століттями тримала в страху цілі світи, вислизнула й зникла.

- Ні!!! - все ще несамовито кричав він.

Його крик луною прокотився двором та лісами й полями. Тепер у ньому звучала не велич, а розпач зламаного великого колись безсмертного володаря. Усвідомлення втрати остаточно зірвало останні залишки самоконтролю. Володимир ще більше розлютився, його обличчя спотворила дика лють. Він більше не виглядав величним чаклуном. Перед усіма стояв розгніваний, ослаблений чоловік, який уперше за довгі століття став безсилим.

- Ти! - ще голосніше заревів він, дивлячись на Галю. - Це ти все забрала!

Він кинувся на Галю, але його накрила зграя кажанів з усіх боків. Вони впилися в нього, дряпали й боляче кусали. Закривавлений чаклун упав на землю без свідомості.

Усі на мить завмерли та залишили його.

- Галю! - кричала Тамара. - Знищ його! Ми чекали цього століттями!

- Закінчи це! - лунав голос батька - привида.

Галя стояла над переможеним чаклуном і дивилася на того, кого боялася... ненавиділа та кохала крізь століття, її серце розривалося.

І зрештою вона тихо, але твердо сказала:

- Ні.

Навколо запанувала напружена тиша.

- Я кохала його, - її голос лунав упевнено, але відчувалася нота болю, спогадів і гіркої правди, яку вона не могла сама собі заперечувати. - І частина мене... досі зберігає ці почуття...

У її словах було все: кохання, розчарування, втрата і біль.

Галя повільно схлипуючи вдихнула. Її очі блищали слізьми, але в них більше не було слабкості, лише сила.

- Але я не стану такою, як він, - її голос лунав упевнено й чітко.

Наче сам світанок говорив її вустами.

- Я не буду множити смерть. Не буду повторювати його шлях. Я інша.

Вона зробила крок назад і ще одна сльоза скотилася щокою.

Ці слова прозвучали, мов остаточний вирок темряві. Саме в цю мить Галя перемогла по — справжньому. Не лише чаклуна, а й саму темряву, яка намагалася зробити її своєю частиною.

Галя підійшла і міцно обійняла зі всією любов’ю свою сестру Олю, потім Тамару. Спробувала ніжно обійняти примарну постать батька.

Світло ранку повільно заливало землю. Перші сонячні промені ковзнули по замку, по лісу, а потім по воді.

Темрява остаточно розсіювалася...

З озера почали виходити звільнені русалки, колишні полонянки тепер вільні. Устина усміхнулася востаннє, її примарне тіло раптом спалахнуло та яскраво засяяло, і вона перетворилася на білого голуба. Птах зробив кілька кіл над Галею, ніби мовчки дякуючи за визволення і полетів у світле блакитне небо.

- Ховайтеся! - раптом закричала Тамара. - Ми не встигнемо до світанку повернутися до нашого рідного замку!

Темна зграя кажанів миттєво ринула назад у замок вовкулак ховаючись від яскравого і пекучого сонця.

Новий день уже сходив. День, який назавжди змінив долю всіх.

Коли промені світанкового сонця торкнулися тіла поваленого чаклуна, сталося дещо дивне...