8. Ед. Візит друзів

Я саме допивав чай, коли мій телефон завібрував на столику, і, побачивши на екрані ім'я Макса, одразу зрозумів, що спокійний вечір закінчився. З Максом взагалі рідко бували спокійні вечори, тому що мій кращий друг мав дивовижну здатність з'являтися в моєму житті саме в той момент, коли я найменше цього хотів, причому зазвичай разом із Денисом, який був його вірним напарником у всіх дурних ідеях. Я подивився на телефон, потім на Ладу, яка сиділа навпроти мене на дивані, загорнувшись у плед і тримаючи чашку обома руками, і на мить подумав, що, можливо, краще не відповідати. Але Макс знав, де я живу, мав ключ від під'їзду, а ще був здатний за п'ятнадцять хвилин приїхати сюди особисто й почати дзвонити у двері, поки я не здамся. Тому я приречено видихнув і прийняв виклик.

— Максе, привіт. Що сталося? — запитав я, хоча вже приблизно уявляв, що саме.

— Нічого не сталося, — відповів він із тією підозріло веселою інтонацією, яка завжди означала, що зараз щось станеться. — Я тут випадково зустрівся в магазиині з Ланою… Ми з Денисом подумали, що після такого важкого дня тобі потрібна моральна підтримка, тому вирішили приїхати.

Я прикрив очі. Звичайно, саме цього мені й бракувало.Лана, певно, наскаржилась моїм друзям на те, що я вигнав її…

— Дякую за турботу, але я цілком нормально, — спробував відбитися я. — Вже збираюся лягати спати, щось… е-е-е… натомився за день…

— Ти що, захворів? — з підозрою запитав Макс. —  Не пригадую. щоб ти лягав спати о дев’ятій вечора. 

— Ага. трохи прихворів, — погодився я, сподіваюсчись, що вони передумають приїздити. Денис завжди, ще з часів ковіду, боявся мікробів…

— Тим більше, треба приїхати, привезти тобі ліки, — бадьоро проголосив Макс. 

Я почув на задньому плані голос Дениса, який щось сказав Максу, після чого той засміявся.

— До речі, ми купимо вина і щось поїсти, це кращі ліки від твоєї “хвороби”. 

— Ти що, не віриш, що я захворів? — насупився я. 

— Певно, депресуєш, лежиш і дивишся в стелю, як завжди, коли з Ланою погиркаєшся. До речі, через що цього разу? 

 — Вона хотіла, щоб я з нею одружився, — я зітхнув. 

 — Гм, важкий випадок…Але, може, вона трохи охолоне і повернеться. Не тужи, Еде, ми вже купили пиво, піцу і їдемо. Там якраз футбол за годину почнеться…

— Максе…

— Через сорок хвилин будемо.

Він відключився.

Я кілька секунд дивився на телефон, ніби сподівався, що Макс зараз передзвонить і скаже, що в нього помінялися плани, тому. на жаль…

Але Макс не передзвонив. він був не з тих людей. які відмовляються від  можливості подивитися футбол на моєму великому телевізорі  і поперемивати кісточки моїй колишній. 

Не вірте, що чоловіки не люблять пліткувати, це міф. що цим займаються виключно жінки. Але в цьому я ніколи нікому не зізнаюся. хай ця таємниця помре разом зі мною. 

Лада запитально глянула на мене: 

 — Щось  трапилось? 

 — Зараз приїдуть мої друзі дивитися футбол. — сказав я. — Втім, тобі не треба нічого готувати, вони все привезуть з собою. Можеш зараз помити посуд і відпочивати. Ну, тобто, в посудомийку закинь і вона сама помиє.

 — Ага, добре, — безтурботно промовила Лада.  — Піду тоді прийму душ і завалюся спати. 

Я мимоволі облизнув губи, бо моя уява намалювала її без одягу під струменями води, які збігали по ідеальному тілу… Стоп, щось думки пішли не в той бік! Я просто допоможу цій дівчині, вона поживе в мене місяць, допоможе по господарству, а потім я заплачу їй і відпущу на всі чотири сторони. Вона виграє своє парі…

 — До речі, а що буде, якщо ти переможеш? — поцікавився я. 

Лада склала чашки в посудомийку, а потім озирнулася на мене:

 — В чому переможу?

 — Ну, у вашому парі. Якщо програєш — то поголиш голову, а якщо виграєш? 

Вона на мить задумалась. А потім відповіла: 

 — Подруга виконає будь-яке моє бажання. Ну, в межах розумного, звісно. 

Я чомусь уявив зовсім пікантну картину за участю Лади і її подруги. Розізлився на себе. Поводжуся як підліток,  я не маю так думати про неї. Ми  просто сусіди, і зараз бажано мені її відправити до її кімнати, щоб у Макса з Денисом не виникло зайвих запитань. А то я ж їх знаю. вони потім зранку до ночі діставатимуть мене своїми кпинами про мою нову “протеже”...

 — Прикольно, — раптом вирвалося у мене. — А чого ти побажаєш?

Вона трохи здивовано підняла брови. 

 — Ще не придумала. — сказала коротко.  — І може я ще й не виграю…Ніколи не загадую наперед, бо це дуже невдячна справа…