7. Лада. "Я - майстер спорту з брехні"

Після того, як Ед доїв борщ, він підвівся, забрав тарілки й поніс їх до мийки. Я одразу хотіла підскочити й забрати посуд, бо все-таки я тут не гостя, а працівниця, але він махнув рукою, сказавши, що сьогодні я й так зробила достатньо, і мені краще відпочити. Від цього мені стало трохи ніяково, бо я звикла до зовсім іншого життя, де навіть думка про те, щоб господар будинку сам ніс тарілку на кухню, здавалася б чимось дивним. Я взагалі ще не могла звикнути до того, що Ед не поводився зі мною як із прислугою, хоча саме для цього мене й найняв. Він міг сам налити собі води, сам узяти чашку, сам прибрати за собою, і при цьому ще й примудрявся дякувати мені за те, що я цілий день намагалася не знищити його побут. Можливо, я трохи помилилася щодо нього, коли вперше побачила в ліфті й подумала, що він якийсь нахабний доморощений ловелас. Насправді він виявився просто дивним. Дуже дивним. Але, здається, добрим.

— Будеш чай? — запитав він, коли повернувся на кухню.

— Буду.

— Чорний, зелений, трав'яний?

— На твій смак, — я знизала плечима.

— Тоді тобі точно потрібен мій улун.

Він дістав із шафки якусь красиву металеву баночку, понюхав чай, а потім узяв дві чашки. Я спостерігала за ним і вкотре ловила себе на думці, що Ед зовсім не був схожий на чоловіка, який живе сам. Він знав, де що лежить, акуратно складав речі, робив собі чай так, ніби це був якийсь особливий ритуал, і навіть ложки в нього лежали в окремій шухляді ручками в один бік. Ця його любов до порядку здавалася мені трохи смішною, але водночас чомусь милою.

Ми перейшли у вітальню й сіли на дивані. За вікнами вже починало темніти, місто засвічувалося тисячами вогників, а в квартирі було тихо й затишно. Я загорнулася в плед, який лежав на спинці дивана, і зробила ковток чаю. Він виявився дуже смачним, із легким квітковим ароматом, і я подумала, що, можливо, жити тут буде не так уже й погано. Звісно, якщо Ед не попросить мене завтра приготувати голубці, бо тоді доведеться або зізнаватися в моїй кулінарній бездарності, або терміново опановувати нові кухонні премудрості, а штучному інтелекту я тепер в цьому питанні не надто довіряла. 

— Можна тебе дещо запитати? — раптом озвався Ед.

Я насторожилася.

— Можна.

Він зробив ковток чаю, поставив чашку на столик і подивився на мене уважніше.

— А чому ти взагалі вирішила працювати? Не ображайся, але ти не схожа на дівчину, яка  перебуває в скруті. 

У мене всередині все стислося. Я знала, що рано чи пізно він це запитає.

І проблема була навіть не в тому, що я не хотіла розповідати правду. Просто правда звучала настільки безглуздо, що в неї ніхто б не повірив. “Я посварилася з батьками, бо вони хочуть видати мене заміж за незнайомого чоловіка заради спадщини мого дідуся, тому я втекла з дому, а тепер удаю прибиральницю, хоча не вмію ні прибирати, ні прати, ні готувати”. Ну хто в здоровому глузді повірить у таку історію? Якби мені хтось розповів подібне, я б вирішила, що людина або втекла з психушки, або передивилася турецьких серіалів. 

 — Це… свого роду експеримент. — ляпнула я перше, що спало мені на думку.  — Парі. Так, я побилася об заклад, що зможу сама заробити собі на прожиття! 

 — А, тоді ясно, — зрадів Ед.  — Бо в мене виник когнітивний дисонанс. коли я дивився на твій одяг від французьких кутюр’є і дорогущу валізу, і чув, що ти шукала роботу особистої помічниці Бернацького. Ніде правди діти, я навіть запідозрив…

Він замовк і подивився кудись вгору, ніби зважуючи, чи варто озвучувати свої підозри. 

 — Що саме ти подумав? Що я кілерка. якій замовили політика. і для цього їй потрібно втертися до нього в довіру, а потім додати йому в їжу якийсь препарат, від якого він  сплете ласти? 

 — Сплете…що? — нерозуміюче глянув на мене Ед. 

 — Ну, скопититься… Загнеться… Помре. одним словом…

 — Ти що. на філолога вчишся? — здивувався він. — Таке філігранне знання сленгових словечок…

 — Ні, на міжнародній економіці… 

 — Ого, то ти мажорка, — присвиснув він. — Ні, я не подумав, що ти кілерка. Але була думка, що ти шпигунка, підіслана до сластолюбивого Бернацького його конкурентами у передвиборчій боротьбі з метою або вивідати якусь важливу інформацію, або зібрати на нього компромат, або ще якось його підставити…

 — Схоже, ти любиш шпигунські романи, — пирхнула я. — Про Джеймса Бонда і все таке…

 — Ага, — кивнув він. — А що, я не вгадав? 

 — Звісно, ні, я ж кажу, це всього лиш парі. Посперечалася з подругою, що зможу місяць прожити не на гроші батьків, а на власноруч зароблені кошти.  

 — І на що ж ви посперечалися? — не вгавав він. 

Чорт, я не продумала цей момент, та й взагалі ідея з парі була спонтанною, я ляпнула перше, що спало на думку, ще й зраділа, що ця історія виходить досить правдоподібною. Але на таких дрібних деталях якраз можна спалитися, якщо ти звісно не професіонал рівня того самого Джеймса Бонда. 

 — Якщо не зможу виконати взяті на себе зобов’язання. мені доведеться поголити голову, — сказала я з серйозним виглядом.  — Тому ти розумієш, для мене дуже важлива ця робота. Не хочу ходити як солдат Джейн…

 — Та так, у тебе дуже красиве волосся, — він простягнув руку і поправив пасмо, шо впало мені на очі.  — Ну, я дуже радий, що ти все мені розповіла. Тепер мені стало все зрозуміло… 

“Ага, не дуже ти проникливий, — сказала я подумки. — Не зміг відрізнити вигадку від правди. Ну нехай. Менше знаєш — міцніше спиш…”