6. Ед. Все на краще

Коли я повернувся з роботи, то ще в ліфті відчув, що настрій у мене значно кращий, ніж вранці. Робочий день виявився не таким катастрофічним, як я побоювався, ніхто не зіпсував мені настрій настільки, щоб захотілося закрити фірму і емігрувати до Австралії, а головне — вперше за останні кілька років я повертався додому й знав, що там на мене хтось чекає. Щоправда, це була не дівчина, не кохана жінка і навіть не собака, яку я давно обіцяв собі завести, а прибиральниця, яку я вчора буквально підібрав у ліфті. Але все одно в цьому було щось приємне. 

Я вже уявляв, як зайду у квартиру, а там чистота, порядок, смачна домашня вечеря, а Лада зустріне мене з тією своєю трохи розгубленою усмішкою. Чомусь саме її обличчя весь день раз у раз спливало в моїй пам'яті, і я ловив себе на думці, що мені цікаво, як вона освоюється в моїй квартирі. Я навіть кілька разів хотів написати їй повідомлення, чи все гаразд, але вирішив, що це буде дивно. Ми знайомі лише день, а я вже цікавлюся, чи не заблукала моя нова прибиральниця між кухнею і ванною. Та й що могло статися? Пилосос вона знайде, пральна машина сучасна, інструкція є, продукти я залишив, гроші на перший час теж. Зрештою, вона доросла дівчина і не потребує надмірної опіки. Тож я припаркував машину, піднявся ліфтом на свій поверх і вже біля дверей дістав ключі, перебуваючи в передчутті домашнього затишку.

Щойно я відчинив двері, мене зустрів аромат борщу.

Сам не знаю, чому ця проста страва викликала в мене таке дивне відчуття. Можливо, тому, що востаннє я їв домашній борщ так давно, що вже майже забув, яким він має бути. Ресторани, доставка, напівфабрикати, сендвічі, кава на ходу — це було моє життя останні кілька років, і я настільки до цього звик, що навіть не помічав, наскільки мені бракує звичайної домашньої їжі. А тут із кухні пахло буряком, м'ясом і капустою, і в мене раптом прокинувся такий апетит, що я подумав: можливо, вчорашня пропозиція Ладі була одним із найкращих моїх імпульсивних рішень. Я зачинив двері, скинув взуття і пішов у квартиру, уже уявляючи гарячу тарілку борщу зі сметаною, свіжий хліб і, можливо, ще щось до нього. Вітальня була чиста. Причому не просто чиста, а дуже чиста. Навіть надто. На підлозі не було жодної крихти, диван виглядав так, ніби на ньому ніхто не сидів, а всі речі лежали приблизно там, де я їх залишив. Я мимоволі усміхнувся. Отже, Лада впоралася. Я вже хотів покликати її, але раптом побачив на сушарці біля пральної машини щось, що змусило мене зупинитися.

Рожеву сорочку. Спершу я подумав, що вона випрала якісь свої речі, але потім придивився уважніше. і зрозумів. що це була моя сорочка! 

Та сама біла фірмова сорочка, яку я купив у Лондоні минулого року, довго вибирав між двома майже однаковими моделями, потім ще пів години консультувався з продавцем щодо тканини, а після покупки носив її буквально на кожну важливу зустріч, бо вона сиділа ідеально. І ось тепер моя улюблена сорочка висіла на сушарці, пофарбована в ніжно-рожевий колір.

Я підійшов ближче. Можливо, це  просто світло так падає, або мені здалося? Заплющив очі і розплющив знову, торкнувся тканини рукою. Нічого не змінилося, вона була рожева. 

Я заплющив очі й повільно видихнув.

— Ладо…

Вона визирнула з кухні, і на її обличчі одразу з'явилася така щира радість, що я навіть не зміг одразу висловити своє обурення.

— Ти вже прийшов! — вигукнула вона. — А я саме хотіла тебе покликати, бо вечеря готова!

Вона була вся якась… домашня. Волосся зібране абияк, на щоці щось червоне, здається, буряк, на ній була проста футболка і спортивні штани, а в очах світилася така гордість, наче вона не борщ зварила, а побудувала власноруч будинок. Я перевів погляд із неї на сорочку.

— Ладо, — обережно сказав я, — а це що?

Вона глянула туди, куди я показував.

Її обличчя змінилося миттєво.

— Ой…

Оце «ой» прозвучало так, що я одразу зрозумів: вона чудово знає, що сталося.

— Вона була білою, — сказав я з жалем в голосі. — Це моя улюблена сорочка…

Вона опустила голову.

— Вибач, будь ласка, це сталося випадково…

— Як можна випадково пофарбувати білу сорочку? — почав закипати я. 

— Я не фарбувала, — вона нахилила голову, роздивляючись килимове покриття під ногами. 

— А хто?

— Пральна машина, — відповіла вона, підіймаючи на мене наївний погляд.

Я на секунду замовк.

— А з якими речами разом ти її прала?  — запитав підозріло.

Щоки Лади стали майже бурякового кольору. 

— Там був червоний рушник.

Я повільно опустив сорочку.

— Тобто ти випрала білу сорочку з червоним рушником?

— Так.

— І що ти думала, станеться?

Вона задумалася.

— Ну… що вони виперуться?

Я прикрив очі долонею.

От тепер я зрозумів, що звільнив Лідію Василівну надто поспішно.

Можливо, вона й не вміла складати речі по-японськи, зате хоча б знала, що речі перед пранням потрібно сортувати за кольором. 

Я кілька секунд мовчав, але моя злість раптом зникла, бо Лада вже виглядала настільки нещасною, що мені стало її шкода. Вона стояла переді мною, стиснувши пальці, й дивилася на рожеву сорочку так, ніби щиро сподівалася, що вона зараз побіліє і все стане добре. І я раптом зрозумів, що не можу сердитися. Не тому, що сорочка мені не подобалася, бо подобалася дуже, а тому, що Лада справді старалася. Вона не сиділа весь день на дивані, не чекала мого повернення і не вирішила, що раз я господар, то сам собі все зроблю. Вона прибрала квартиру, попрала речі, приготувала вечерю, і, судячи з її обличчя, витратила на це весь день.

— Добре, — нарешті сказав я, повертаючи сорочку на сушарку. — Кажуть, рожевий зараз у тренді, тож,  у моєму гардеробі буде трендова річ. 

Лада несміливо усміхнулася.

— Іди мити руки, — сказала вона вже веселіше. — Борщ готовий.

— З радістю.

Я пішов у ванну, вимив руки й повернувся на кухню, де Лада вже поставила на стіл тарілку з гарячим борщем. Я сів, узяв ложку, додав сметани, перемішав і вдихнув аромат. Виглядало все чудово. Колір насичений, овочі нарізані акуратно, м'ясо було м'яким, а згори плавала сметана, створюючи картинку, гідну фотографії для кулінарного журналу. Я навіть відчув у грудях теплу хвилю вдячності.