3. Лада. Відчуй себе Попелюшкою

— Ну от. приїхали, — Ед усміхнувся, забрав у мене валізу так легко, наче вона була невагома, і вийшов з ліфта. 

Я кілька секунд просто дивилася йому вслід, а потім поспішила за ним, намагаючись не кульгати через натерту туфлями ногу. Дивно, але ще півгодини тому я була впевнена, що цей день стане найгіршим у моєму житті, а тепер йшла з незнайомим чоловіком, якого щойно вважала маніяком, і збиралася оселитися в його квартирі як прибиральниця. Якби хтось розповів мені вчора, що таке станеться, я б вирішила, що ця людина або дуже смілива у своїх фантазіях, або передивилася дешевих мелодрам.

— Ти завжди так легко погоджуєшся на пропозиції незнайомих чоловіків? — запитав Ед,  дістаючи ключі з кишені і відпираючи двері. 

Я скосила на нього очі.

— А ти завжди пропонуєш незнайомим дівчатам жити у тебе вдома?

— Ні, — цілком серйозно відповів він. — Сьогодні вперше.

— Ну от і я вперше, — буркнула я.

Він усміхнувся, а я знову подумала, що зблизька він виглядав ще привабливішим, ніж у тому нещасному ліфті. Високий, широкоплечий, із тією самою трохи недбалою зачіскою, яка чомусь дуже пасувала його обличчю, і неймовірними блакитними очима, від яких я вже починала підозрювати, що природа явно перестаралася. Деякі чоловіки отримують від життя нормальний набір: очі, ніс, рот, волосся. А цьому, схоже, вирішили видати бонусний комплект, ще й безкоштовно.

Щоправда, одягався він досить просто. Джинси, картата сорочка, дорогий годинник на зап’ясті. Ніяких кричущих логотипів, золотих ланцюгів чи демонстративної розкоші, хоча щось підказувало мені, що все це коштує далеко не так дешево, як виглядало. Власне, я вже починала підозрювати, що Ед із тих чоловіків, які можуть вийти з дому в джинсах і старих кедах, а потім випадково виявляється, що їхні кеди коштують дорожче за автомобіль середнього класу.

Коли двері відчинилися, він відступив убік, жестом попускаючи мене вперед. Я переступила поріг і завмерла.

— Ого…

Сказала це вголос, хоча зовсім не збиралася.

Квартира виявилася величезною, світлою і дуже стильною, але водночас зовсім не схожою на ті холодні дизайнерські приміщення, які я бачила в журналах, де все настільки ідеальне, що страшно навіть сісти на диван, щоб не зіпсувати його геометрію. Тут були великі панорамні вікна, через які в кімнати лилося м'яке денне світло, дерев'яна підлога теплого відтінку, величезний диван кольору мокрого піску, кілька книжкових полиць, картини на стінах і навіть живі рослини, які, на диво, виглядали так, ніби їх справді хтось поливав, а не просто поставив для краси.

Все було дуже акуратно.

Навіть підозріло акуратно.

Жодної зайвої чашки на столі, жодної сорочки, кинутої на крісло, жодної пари шкарпеток, яка самотньо чекала своєї долі під диваном. Я мимоволі згадала власну кімнату вдома і подумала, що якби Ед побачив її, то, напевно, одразу звільнив би мене ще до початку першого робочого дня.

— Тобі подобається моя квартира? — запитав він, поставивши мою валізу біля стіни.

— Дуже, — чесно відповіла я, озираючись. — Тут так чисто...

— Саме тому мені й потрібна прибиральниця, — серйозно сказав він.

Я повернула голову і подивилася на нього.

— Щоб було ще чистіше?

— Саме так.

Я кілька секунд мовчала, а потім не витримала й засміялася.

— Ти жартуєш?

Ед тільки похитав головою, але куточки його губ теж піднялися.

— У мене невелика проблема з порядком.Коли в квартирі безлад, я почуваюся некомфортно. Але самому наводити лад часу немає. тож тепер це буде твій обов’язок. Якщо буде щось потрібно, кажи. Ось тобі гроші на господарство, можливо, треба купити щось із продуктів чи побутової хімії, чи тобі самій щось потрібно… ну там мило, зубна щітка… Коротше, на дрібні витрати. Якщо треба купити щось дорожче, кажи, і ми разом все обговоримо. 

 — Добре, дякую, — я простягнула руку і сховала кілька купюр, які він мені дав, у кишеню. 

Можливо, я й справді дарма боялася цього дивного чоловіка. Він був трохи… специфічний, це безперечно. Але поки що не виглядав небезпечним. Принаймні не небезпечнішим за мою власну сім'ю, яка примудрилася розпорядитися моїм життям так, що я за один день втратила дім, рідних і перспективу нормального майбутнього.

— Ходімо, покажу тобі твою кімнату, — сказав Ед.

Я пішла за ним коридором і зазирнула в спальню, яку він мені виділив.

Кімната була майже така ж велика, як моя спальня у батьківському будинку, а може, навіть більша. Велике ліжко з м'яким узголів'ям, шафа, комод, дзеркало на всю стіну, крісло біля вікна і власна ванна кімната. На ліжку лежав акуратно складений комплект постільної білизни, а на тумбочці стояла маленька лампа.

— Еде, це точно кімната прибиральниці? — недовірливо запитала я.

— А якою має бути кімната прибиральниці? — він вдав, що чухає потилицю.

— Ну… не знаю. Якась комірчина під сходами, де зберігаються швабри і віники?

— У мене немає сходів, — серйозно сказав він. — І комірчини теж немає. 

— А де тоді ти зберігаєш віники?

— Не знаю. Цим займалася Лідія Василівна, — знизав плечима Ед.  — Здається, на лоджії є шафа з усіма цими  штуками, але це не точно. 

Я глянула на нього з сумнівом. 

— Це погано, якщо господар квартири не знає, де в нього лежать швабри й віники? — запитав він.

— Я не знаю, — раптом я подумала, що так само не в курсі, де засоби для прибирання лежали в мене вдома. Тож засуджувати його не варто. 

— Тоді пошукай, десь ти маєш усе це знайти, а як не знайдеш, то купиш нове… А я поїхав на роботу. 

Я закотила очі:

— Чудовий початок кар'єри.

Ед усміхнувся, а потім сказав, спершись плечем об дверний отвір:

— Слухай, сьогодні можеш просто відпочити. День у тебе й так був важкий.

Я вже хотіла з полегшенням видихнути, але він продовжив:

— Ну, хіба що треба пропилососити квартиру, закинути прання в пральну машину і приготувати вечерю. А потім ти можеш спокійно собі відпочивати.