39. Ірина. Кава в ліжко

Я прокинулася від приємного аромату кави, а коли розплющила очі, то побачила Мирона, який стояв біля ліжка з тацею, на якій була кава і млинчики. 

 — Це що, ти приготував? — здивувалась я. 

— Я тільки каву, — зізнався Мирон. — Млинці мама зробила. 

 — Ой, мені так соромно. що я проспала, — сказала я. — Мабуть, твоя мама подумала, що я якась ледарка! 

— Ми з нею поговорили щодо всього… Вона пообіцяла не переконувати мене ні в чому, це вже прогрес, — сказав Мирон. — Зрозуміла, що серцю не накажеш. Прямо так і сказала.

 — Справді? Мені так хвилююче це чути… Я справді дуже переживала, як нас приймуть твої рідні… Знала, що я не краща партія для тебе…

— На мою думку немає "найкращих партій". Ти або кохаєш, або ні. І коли кохаєш, по факту це і є та сама "найкраща" партія, — відповів він замислено. 

 — Я теж так вважаю. Але батьки зазвичай хочуть для свого сина чи доньки найкращого… Мабуть, і Леру сюди запросили з тією метою, щоб ти порівняв її і мене, і не в мою користь. — я розвела руками. — Вона молода, вільна, не настільки заморочена бізнесом, без дітей… А я… Це я…Зовсім не ідеальна…

— Ти — це ти, і для мене ти найкраща, — Мирон переплів наші пальці і поцілував мене. — І навпаки на мою думку добре, що ти займаєшся бізнесом. Це показує тебе як самодостатню особистість. Тим паче, у нас і бізнес однаковий. 

 — Це точно, є про що поговорити, — я засміялась, відпиваючи ковток кави. — До речі, це ж у тебе за кілька днів відкриття ресторану? 

— Ага, — він кивнув. — Швидко час пролетів. 

— Чомусь мені стало трохи сумно за тим часом, коли ми ворогували, — я всміхнулась. — Тоді було весело і кожен день приносив якісь сюрпризи!

— Поправочка, я з тобою ніколи не ворогував, — засміявся він. — Ворогувала ти в основному. 

 — Ну бо я тобі нічим не загрожувала, який тобі сенс зі мною ворогувати? Ти просто підсміювався з мене. А я всерйоз боялась, що через тебе моя кав’ярня збанкрутує…

— Я не хочу, щоб вона збанкрутувала, — відповів Мирон. — Хочу, щоб у тебе все було добре. 

 — Ну, зараз на шиншилку і нове меню для дитячих свят у нас іде багато батьків з дітьми, — я усміхнулась. — Тож, можна сказати, саме завдяки тобі в кав’ярні відкрилося нове дихання…

— Це добре, — він обійняв мене. — Це я ще вашу шиншилку, виходить, не бачив. Треба буде зайти. 

 — Заходь, Меліса тебе з нею познайомить, — кивнула я. — До речі, вона вже, мабуть, прокинулась. Треба піти глянути…

Я встала з ліжка, накинула халат і відчинила двері в кімнату малої. Вона дійсно прокинулась і розглядала фото, яке висіло на стіні. Це була світлина маленького Мирона з його батьками. 

 — А Мирон справді схожий на мене? — запитала вона, повернувши до мене голову. 

— Так, щось є, — кивнула я.  — Ти рада цьому? 

— Ага, ми дійсно як тато і донька, — вона усміхнулась. — А ти впевнена, що мій батько десь там далеко? І що це не Мирон?

 Я завагалась. Хотілося сказати донечці правду, але раптом вона обмовиться про це Мирону. і вийде незручно? Ні, я маю сама сказати йому, але продумати все так, щоб було красиво і романтично, у слушний для цього момент…

 — Не має значення, хто твій батько по крові, — відповіла я. — Важливо, що Мирон поруч із тобою і хоче бути твоїм справжнім татом…

— І все ж, — вона зітхнула, трохи засмутившись, коли почула мою відповідь. 

 — Ходімо снідати, — я обійняла і поцілувала її. — Там дуже смачні млинчики, а ти їх любиш, правда?..