37. Ірина. Казка для доні

У голові в мене крутилася лише одна думка: “Вони здогадалися чи ні?” Ясно, що сам Мирон точно ні, а його рідні? В кожному їхньому слові і навіть погляді мені ввижався натяк. Було страшно, що зараз хтось встане і звинуватить мене в брехні. Хоча, якщо думати логічно, я б мала боятися, якби стверджувала, що Меліса — донька Мирона, а насправді це не було так. Зараз же все було навпаки, і чому б мені так панікувати? Але здоровий глузд чомусь просто відключився, я була прямо в тихій паніці.

 — Все одно, що не говори, а чоловіки більше люблять власних дітей, — раптом сказала Лера з виглядом великого експерта. — Звісно, вони можуть думати, що мають батьківські почуття до прийомної дитини, але коли в них з’являється власний нащадок… Це небо і земля, повірте! 

— А ти прямо була в шкурі чоловіка з прийомними дітьми? — хмикнув Мирон. 

 — Я багато разів з ними спілкувалась, — задерла носа Валерія. — І всі були одностайні, бо кожен чоловік так запрограмований природою, що йому важливо передати свій генетичний матеріал нащадкам. А проти природи не попреш, хоч ми й вдаємо, що цивілізація нас змінила, але це все закладено в нас — любити наших кровних дітей…

Я побачила, що Меліса, хоч і не розуміла багатьох з цих розумних слів, усвідомила суть сказаного, і її брови насупились, а губи вже почали кривитися, вона з усіх сил стримувалась, щоб не заплакати. Я взяла її за руку і міцно стиснула, коли вона глянула на мене, нахилилась і прошепотіла: “Не все, що кажуть дорослі — правда…” Мала дивилася на мене з надією, а потім перевела погляд на Мирона, і в її очах було стільки бажання, щоб він заступився за нас…

— Я з тобою не погоджуюсь, — підтис губи Мирон, подивившись на Валерію, а потім повернувся до Меліси і його обличчя помʼякшало. Він встав зі стільця і присів перед малою навпочіпки. — Це неправда. Я дуже люблю Мелісу. Так, ніби вона моя, я в цьому не сумніваюсь. 

 — Я теж тебе люблю, — тихо сказала Меліса, і на її обличчі з’явилась щаслива усмішка. Вона озирнулася на Валерію з легким викликом. 

Мирон тим часом погладив її по голові.

— Радий це чути. 

— Це все просто для проформи. Бо ти не хочеш засмучувати дитину. Може, вона цього і не розуміє, а всі інші розуміють, — хмикнула Валерія.

— Мамо, зараз піде або Лера, або ми. Я вже тебе попереджав, — Мирон не став звертатись до Лери, він поглянув на свою матір. 

 — Так, давайте поговоримо про щось інше, — мама Мирона натягнуто усміхнулась. — Ми зовсім забули про нашого іменинника, давайте скажемо тост і вип’ємо за його здоров’я…

***

Решта вечері пройшла вже більш-менш спокійно, нас із Мелісою залишили в спокої, говорили про погоду, політику, плітки про знайомих та інші “вічні” теми для застіль. 

Коли я побачила, що Меліса позіхнула, то сказала, повернувшись до Мирона:

 — Я піду покладу малу спати, і тоді повернусь. 

— Може, піти з тобою? — він торкнувся моєї долоні. 

 — Якщо хочеш, — я усміхнулась.

 — Так, хай Мирон розкаже мені казку, — тут же пожвавилась Меліса. 

Ми встали з-за столу, вибачившись перед господарями і піднялися нагору до відведеної нам спальні. 

Коли Меліса вмилась, почистила зуби і перевдягнулась у піжаму, вона знову стала просити в Мирона казку. 

 — Я десь брала книгу казок Андерсена, зараз знайду, і Мирон тобі почитає, — запропонувала я. 

 — Ні, хай він сам придумає. Я хочу казку про нас! — стояла на своєму донька. 

— Я не дуже хороший казкар, думаю… Ну, в плані прямо придумувати щось, — відповів Мирон. 

 — Тоді я почну, а ти продовжиш, добре? — зазирнула вона йому в очі. 

— Добре, думаю, так мені буде простіше, — він кивнув і усміхнувся.

 — Жила-була дівчинка, і в неї була тільки мама, а тата не було. Її тато поїхав на Південний полюс, і там залишився. Він присилав іноді дівчинці пінгвінчиків, і писав листи, але сам не приїздив… — Меліса на мить замислилась. — Але якось дівчинка зустріла одного чоловіка і подумала, що може, це і є її тато? Може, він уже повернувся, просто не встиг їй про це сказати? Мироне, продовжуй, бо я вже втомилася, — її очі заплющувалися. голосок став сонним…