36. Мирон. Сімейні оглядини

Я не очікував побачити тут Леру.

— Привіт, — буркнув у відповідь, одразу трохи відсторонюючись. 

— А ти, дивлюсь, як завжди займаєшся благодійністю? — вона кивнула на Іру та Мелісу. 

Я не дуже зрозумів, що вона має на увазі, але Іра, коли це почула, почервоніла  й опустила очі. 

— Мирон і мама одружаться! — раптом голосно сказала Меліса.  

— Дивлюсь, дитинка ще й невихована, але певно без батька це нормально, я не буду ображатись, — Лера усміхнулась.

— Мамо, ти не казала, що Лера буде тут. Якщо нам тут не раді і якщо Іру та Мелісу будуть ображати, ми поїдемо додому, — сказав я твердо. 

— Чому ж, ми дуже раді, — швидко сказала мама. — Ніхто нікого й не думає ображати… Ходімо всі до столу! 

— Я вас попередив, — я підійшов до Іри і взяв її за руку. 

Вона із вдячністю поглянула на мене і міцно стиснула мою долоню. Меліса теж взяла мене за другу руку і демонстративно відвернулася від Лери. 

Ми пройшли за стіл і зайняли місця. Спочатку Лера хотіла сісти з іншого боку від мене, але Меліса сіла на те місце раніше.

— Ти ж не його донька, сідай з мамою, — буркнула Лера, не приховуючи роздратування. 

— Леро, я ж казав не ображати їх, — відчеканив я.

— А хто їх ображає? Просто діти мають слухатися старших, а не поводитися так, як їм заманеться! — з неприхованою неприязню в голосі відповіла Лера. 

— Ти поводишся грубо, — я насупився і вже хотів вставати з-за столу, але мама мене зупинила.

— Лера більше не буде. Сідайте, давайте просто поговоримо, — вона перевела погляд на Іру. — Чим ви займаєтесь, Іро? Як і коли познайомились з Мироном? Нам всім цікаво.

— Я маю свій бізнес — невелику кав’ярню, — відповіла Іра. — Власне завдяки цьому ми й познайомилися з Мироном, адже його новий ресторан знаходиться зовсім поруч, і спершу я розгнівалась на нього, що він забере моїх клієнтів… А вже потім ми познайомились ближче і відчули симпатію одне до одного…

— А де батько дитини? Ви розлучені? — це вже запитала Лера.

— Це нетактовне запитання, — скзаав я. — Припини ці провокації. 

— Ну, ми маємо право знати, чи вона не заміжня, твої батьки мають право, — тут же виправилась вона. 

— Так, ми давно не спілкуємось з батьком Меліси, — Іра довго підбирала слова, мабуть, для неї було складно, що донька сиділа поруч, хай вона ще була маленька, та все одно уважно ловила кожне слово. — Я незаміжня.

— Я більше не сумую за ним, — Меліса взяла мене за руку. — Моїм татом буде Мирон. Я б вийшла за нього заміж, якби не мама. Але хай вже буде її.

— Яка мила дівчинка, — усміхнулась мама. — Скільки тобі років, Мелісо? 

— П’ять, — відповіла вона, показуючи долоньку з розчепіреними п’ятьма пальцями. — Наступного року я піду до школи! 

— Мені здається, вона чимось навіть схожа на тебе, це так цікаво, — мама поглядала то на Мелісу, то на мене.

Коли Іра почула ці слова, вона аж здригнулася, я помітив, як вона напружилась, і це було дивно, адже для цього не було причини. 

Лера теж дивилась на дівчинку, потім перевела погляд на мене, тоді знов на Мелісу… Її брови насупились…

Але цієї миті Іра сказала:

— Меліса дуже схожа на мене в дитинстві, пам’ятаєш, Мироне, я показувала фото? 

— Так, памʼятаю, — я кивнув. 

— Ну, ви ж точно не якісь родичі, — сказала Лера. — Бо інакше це тойво… 

— Ми з Ірою не так давно познайомились, авжеж, ми не родичі, — сказав я.

 — З іншого боку, Мироне, це добре, що ви схожі з малою, — сказала мама. — Не буде зайвих запитань… Ті, хто вперше вас бачитиме, не подумає, що дитина тобі не рідна…