34. Мирон. "Ви точно одружитесь?"

Може, в цьому була її травма? Той чоловік зник з її життя і тепер вона боїться, що я вчиню так само?

— Я не зникну, якщо сама не проженеш, — прошепотів я їй на вухо.  — Сподіваюсь, ти не проженеш… 

 — Ні, — вона похитала головою. — Мені здається, я закохалась у тебе…

Серце забилось швидше, коли вона це сказала. Я вже давно знав, що закохався в Іру, тож був щасливий почути ці слова.

— А мені не здається. Я точно тебе кохаю, — видихнув я. 

Вона щасливо усміхнулась. 

— Значить, нам не доведеться прикидатися перед твоїми батьками…

— Значить, не доведеться, — я кивнув і накрив її губи своїми. Зараз поцілунок був іншим, глибшим. Я так ще нікого в житті не цілував. І ніколи в житті мені ще не зносило так дах від поцілунку. 

Іра аж вся затремтіла в моїх обіймах.

 — Тоді чого ми чекаємо? — засміялась вона. 

Я усміхнувся і потягнув її за руку до спальні, а щойно ми зайшли за двері, одразу знову поцілував. Ми йшли до ліжка швидко, але незграбно, цілуючись на кожному кроці. 

Коли впали на ліжко і я притис її собою, нависаючи зверху, наші погляди знову зустрілись.

Я так хотів її, як ніколи нікого не хотів. Невже це кохання таке робить зі мною?

Я подався вперед і знову її поцілував.

Іра відповіла на поцілунок, притягуючи мене до себе, так що між нашими тілами вже не було жодних перешкод, окрім одягу.  Я потягнувся пальцями до гудзиків на сукні, а вона заходилася розстібати мою сорочку.

— Ти найкраща, кохаю тебе, — прошепотів знов, цілуючи її шию…

***

Коли я прокинувся, Іра лежала у мене на плечі з заплющеними очима. Але майже одразу їх розплющила, ніби відчувши мій погляд.

— Привіт, — прошепотів я, усміхаючись.

 — Отже, це був не сон… — вона усміхнулась у відповідь. 

— Не сон, — я кивнув. — Ми тепер справжня пара, а не фіктивна. 

 — Це так незвично, але дуже хвилююче, — відповіла Іра.  — Малій скажемо?

— Ну, певно, так. Чому ні? — відповів я питанням на питання. — Чи ти не хочеш їй казати?

 — Чому б і ні, ти їй подобаєшся, думаю, вона зрадіє, — сказала Іра. 

— Сподіваюсь, — я кивнув. 

І саме в цю мить ми почули голос Меліси, що наближався.

— Мамо! Мамо, ти де? — в цю мить вона відчинила двері до спальні і побачила нас в ліжку. Ну, ми були прикриті.

— Я тут, — сказала Іра трохи розгублено.

— О, — тільки й сказала мала, а потім додала: — То ми тепер що, тут жити будемо? Ви одружитесь?

— Ну, поки що ми не заглядаємо так далеко. — Іра поглянула на мене. — Ми з Мироном вирішили почати зустрічатися. 

— А потім одружитесь? — не вгавала Меліса. 

— Все може бути, — сказав я, обіймаючи Іру за плечі. 

 — Клас! Мамо, в тебе буде біла сукня? І корона, як у принцеси? — вона заплескала в долоні. 

 — Щодо корони я не впевнена, — Іра теж засміялась. — Але я почуваюся такою щасливою зараз, як справжня принцеса! І дуже рада, що ви з Мироном подружилися. І що ти не образилась на мене за цю новину…