33. Ірина. "Божеволію від тебе"

Його запитання застало мене зненацька. За іронією долі, я досі кохаю батька Меліси, і останнім часом ще сильніше, але  як я скажу Мирону про це? Мабуть, треба було просто наважитися і зізнатись, сказати: “Це твоя дитина”. Та чи не звинуватить мене, що я це вигадала? Чи не зіпсує зізнання тієї ніжності, яка зараз виникла між нами? Мені не хотілося втрачати його… Якщо він платитиме аліменти на дитину, але відсторониться від мене — хіба так буде краще?

 — Це складне питання, можна, я не буду на нього відповідати? — тільки й змогла сказати я. . 

— Так, авжеж, — він відвів погляд. — Пробач, що допитуюсь. 

— Та нічого, все добре, — я усміхнулась. — Мене радує, що з тобою я можу говорити про все, не кривлячи душею. Просто деякі теми досі не готова піднімати, але так буде не завжди…

— Добре, — Мирон кивнув. — Я теж радий, що ти можеш говорити зі мною відверто, це для мене дуже важливо. 

 — Ти не образився на мене? — спитала я.  — За те,що я не захотіла говорити про тата Меліси?

— Ні, — він похитав головою. — Все добре. Ми ж взагалі ще недовго разом. Я думаю, поступово обоє будемо більше розкриватися. Але я ні на чому не буду наполягати. 

 — А в тебе в минулому були серйозні стосунки? — запитала я. Хотілося, ніде гріха таїти, почути, що колись він зустрівся з дівчиною, яка запала йому в душу, хоч у них була всього лиш одна ніч, і з тих пір він ні з ким не міг бути, все шукав її… Якби він так сказав, то і я б зізналася, що це була я…

— Ні, не було, я ще ні з ким не зустрічався з років універу, — відповів Мирон. — Ну, я не можу сказати, що нічого з жінками не було, але саме якихось серйозних довгих зустрічань не було. 

 — Ясно… — я тихенько зітхнула. — Мабуть, тому твої батьки й переживають, що ти досі не зустрів своє кохання…

— Але я зустрів тебе, — Мирон взяв мене за руку. 

В мене від цього дотику по тілу одразу побігли мурашки. 

 — Мені дуже приємно це чути, — я усміхнулась.  — Теж дуже рада, що зустріла тебе…

Мирон підійшов трохи ближче і другу руку поклав мені на талію, а потім зазирнув мені в очі. 

— Ти дуже важлива мені… 

— Ти мені теж, — відповіла я, відчуваючи, як моє серце шалено калатає в грудях. 

Він подався вперед і торкнувся губами моїх губ, прикриваючи очі.

Я теж заплющила очі і відповіла на поцілунок. Мені було так добре зараз, усі думки і тривоги відступили на задній план, ніби у всьому світі існували лише ми з Мироном… Я так сильно його кохала зараз…

— Божеволію від тебе, — прошепотів він мені на вухо, ледь торкаючись губами мочки. 

Я ніби відчула дежавю, тоді, коли ми зустрілися вперше, все було так само… Він був такий же ніжний і чуттєвий, як зараз. А мені здавалося, що тепер у мене все налагодиться, бо я зустріла справжнього чоловіка і ми завжди будемо разом… Але тоді, прокинувшись у готелі, я не побачила його поруч. Чому він пішов? Виникли якісь термінові справи, чи йому не захотілося продовжувати спілкування зі мною? Може, він боявся, що я буду наполягати на серйозних стосунках?

Втім, зараз же у нас все інакше…  І обставини знайомства, і ми самі вже не ті, якими були п’ять чи шість років тому. Ми подорослішали, стали більш усвідомленими, може, тепер у нас все вийде? Може, доля не випадково подарувала нам цей другий шанс? 

 — Я весь час думала про тебе, — прошепотіла я, і це була чиста правда. 

— Я теж, — відповів він мені в губи і знову мене поцілував. 

Я обійняла його, відчуваючи, яке гаряче і сильне в нього тіло. Чула, як сильно б’ється його серце. 

 — Ти ж не зникнеш з мого життя? — вирвалось у мене, хоча я й не збиралася цього питати. Це ніби запитала сама моя підсвідомість…