32. Мирон. Історія про тата-полярника

Я відчував хвилювання, коли вона була поруч. Іра дуже мені подобалась, прямо максимально. Коли ми були разом, мені здавалось, що все ніби на своїх місцях, і я про все забував. 

Коли Іра вийшла від малої, за вікном вже була глибока ніч. Але момент інтимності було втрачено, певно. А тиснути я не хотів. 

— Заснула, — всміхнулась вона.  — То, мабуть, через те, що на новому місці, вона прокинулась. Зазвичай удома спокійно спить усю ніч. 

— Ну, добре, що заснула, — я теж усміхнувся. — Вона дуже мила мала. 

 — Схожа на мене в дитинстві, показати фото? — вона знайшла на телефоні і показала, то було відскановане фото з фотоапарата, на якому була маленька Іра з лялькою в руках, десь такого віку, як зараз Меліса. У неї була така ж усмішка, і колір волосся схожий, от тільки очі в Іри були блакитні, а в Меліси карі. 

Я чомусь подумав, що так як у мене теж очі карі, якщо ми і далі будемо зустрічатись, а потім зʼїдемось, то якісь нові знайомі Мелісу цілком можуть приймати за мою власну доньку. Ця думка була несподіваною і не викликала відторгнення, навпаки, я просто став ще трохи більш схвильованим, але в позитивному сенсі.

— Так, дуже схожа. Окрім очей, — сказав вголос і зазирнув Ірі в очі.

 — Так, очі в неї як у її батька, — Іра ледь почервоніла. 

Вона все ще кохала його, певно. Це було не дуже приємно мені. Її реакція, коли вона його згадувала, була завжди емоційною. Хай вона і не казала цього вголос, але мені здавалось, що вона дійсно щось відчувала до нього…

— Зрозуміло, — я кивнув, намагаючись не видати своїх ревнощів. Було тупо ревнувати її до якогось мужика, з яким вони вже давно не разом, але я нічого не міг з собою зробити. 

— Вона часом питає про нього, а я сказала, що він поїхав на Південний полюс, де пінгвіни, — Іра знічено всміхнулась. — Ну, звісно, коли буде дорослішою, я розповім правду. А поки що хай у неї буде тато-полярник…

— Але ж вона нічого ніколи від нього не отримує, — я зітхнув. — Думаєш, вона ще вірить в це?

 — Ну, вона думає, що Південний полюс дуже далеко, але колись тато приїде і привезе їй маленького пінгвінчика. Я час від часу передаю їй якихось іграшкових пінгвінів, типу від тата на згадку. Може, це неправильно? ФАле якщо такій маленькій дитині сказати правду, що в не немає тата і ніколи не буде, вона може почуватися обділеною, гіршою, ніж усі. Та й може, я все ж зустріну чоловіка, який стане для неї справжнім батьком, і тоді міфічний тато-полярник потихеньку зникне, залишиться в минулому…

— Блін, це сумно. Коли батьки залишають дітей, — сказав я. — Тобто…. Ну ясно, що двоє дорослих людей в якусь мить можуть розійтись. Але ж дитина в цьому не винна. Вона не має через це втрачати батька. 

 — Ну, я не засуджую його, можливо, якби я хотіла продовжити спілкування, шукала його, то він би зі свого боку теж якось брав участь в житті дитини. Але в мене такий впертий характер… Я ніколи нікому не бажаю нав’язуватись. Хочу бути незалежною. Сподіваюся, Меліса, коли підросте, зрозуміє мене і не ображатиметься. 

— Але ж дитина спільна, а не твоя особиста. Ну, але мені так тільки краще. Я б не хотів, щоб ти з ним спілкувалась, хай як егоїстично це не звучить, — буркнув я. 

 — Так, я розумію… Просто якби він сам знайшов мене, я б сказала про дитину. Я не з тих, хто ховається і обманює. Але він мене не шукав, тож, певно, в нього своє життя, може, це й на краще, — якось надто поспішно сказала Іра. 

— Зрозуміло, — я кивнув. — Звучить логічно. То що , мені можна не ревнувати до того чоловіка? — я торкнувся долонями талії Іри і зазирнув їй в очі.

 — Так, точно можеш не ревнувати, — вона ледь облизнула губи. 

— Ти його ж не кохаєш і все таке? — чомусь мені було важливо почути пряму відповідь перед тим, що я збирався зробити….